Максим Адаменко — волонтер із Мукачева, який з перших днів повномасштабного вторгнення кинувся допомагати тим, хто цього потребував. Його шлях почався з підтримки біженців, а згодом переріс у системну допомогу фронту.
Зараз Максим — один із координаторів волонтерської ініціативи «Мукачівський дім», яка забезпечує українських військових дронами, генераторами та всім необхідним для ефективної роботи на передовій.
Волонтер розповів Mukachevo.net про початок його волонтерського шляху, пошук ресурсів, вплив дронів на фронті та те, що дає сили не зупинятися навіть у моменти втоми.
— Як почалася ваша історія волонтерства? Що стало поштовхом допомагати армії саме в такий спосіб?
— Перше, сталася біда і треба було допомогти. Треба було щось робити. Це для всіх стрес, адреналін, моторика. Треба було цю енергію кудись спрямувати, треба було діяти. Тоді я допомагав біженцям: організовував їхнє тимчасове житло та харчування. Згодом приєднався до міської волонтерської команди. Ми чергували на вокзалі, зустрічали потяги, годували людей, орієнтували, консультували. У травні 2022-го ми почали виготовляти перископи для військових з водопровідних труб. Потім запитів стало менше і ми закрили цей проєкт. У квітні 2024-го ми об’єдналися з інженерами та підпиємцями і створили команду «Мукачівськs дрони»: спершу займались FVP-дронами, тепер — всім, що потрібно підрозділам дронової розвідки.
— Які саме дрони Ви збираєте — FPV, розвідники, ударні? Як визначаєте, що потрібно?
— Переважно FPV-дрони, бо вони найбільш ефективні й відносно недорогі. Раніше збирали на 7-дюймові маленькі дрони, а зараз збираємо на великі 13-дюймові з оптоволокном, бо вони менш вразливі до засобів РЕБ. Дуже рідко ми мавіки закуповуємо, але якщо є практична потреба, і у нас є наявні кошти, то так.
Маємо людину, яка комунікує з військовими, з’ясовує запити. Іноді доводиться уточнювати: бійці просять «щось таке, як у їхнього кума», але не знають деталей. Тому ми завжди консультуємось і підбираємо те, що справді потрібно.
— З ким співпрацюєте — з виробниками, майстрами, військовими підрозділами?
— З громадськими організаціями, місцевими виробниками, підприємцями. Наша техніка вже на фронті у 24 підрозділах, зокрема у батальйонах128-й бригади. Сума переданої техніки та речей 128-ій бригаді вже понад півтора мільйона гривень.
— Як Вам вдається знаходити ресурси, залучати людей до зборів?
— Насамперед працює репутація, соціальні мережі, заклики, розіграші, гасла, запрошення. Під час свят, коли люди емоційно залучені, легше спрямувати їхню енергію на донати. Але найефективніше — це збори в реальному житті: на вулицях, біля магазинів, під час заходів, коли ти звертаєшся до людей напряму.
Починали з восьми людей — стояли біля супермаркету. Потім долучали друзів, родичів, знайомих, розширювалися. Збирали і біля ринків, і магазинів. Зараз літо, тому складніше: навчання, відпустки, канікули, тому менше донатів, ніж під час свят. Частину наших ресурсів становлять кошти від великих підприємств, бізнесів, шкіл, де провели благодійні ярмарки.
Волонтери — це такі ж люди з вулиці, як і військові на фронті. У кожного свої особливості, характери, проблеми. Але ми працюємо з тим, що маємо. Бо головне — результат.
— Чи бувають моменти зневіри, тобто, що збір взагалі не йде і що ви тоді робите?
— Звісно, буває і вигорання, і зневіра. Але діємо за принципом «Дня бабака»: просто продовжуємо, щодня — знову і знову. Іноді раптом усе змінюється — з’являються нові люди, приходить несподівана підтримка. Наприклад, на свій день народження я виставив на розіграш мій старий «айфон» і так зібрав 60 тисяч гривень. А буває, що за тиждень на картку приходять лише 2 тисячі. Але ми знаємо, що там, на фронті, важче. І тому не маємо права зупинятись.
— Які історії людей або внесків Вас найбільше вразили?
— Донька скульптора Івана Броуді у 2023-му передала його автопортрет на розіграш. Ми зібрали 70 тисяч гривень, додали ще 10 і купили матерний підсилювач для пілота на фронті. Звісно, там були задіяні і власні знайомства, ми отримали суттєві суми від деяких підприємств міста. Але це мене тішить, що все ж таки мукачівці задіяні. І що живопис, культура допомагають військовим на фронті, які захищають нас. До речі, цей автопортрет став муралом біля відділку поліції.
Ще одна історія: наша волонтерка звернулась по допомогу для родича на фронті, вранці зателефонувала, а вже по обіді того ж дня дрони були передані. Вона не очікувала такої швидкої реакції від нас.
Також була ситуація зі школою №2 ім. Тараса Шевченка. Директора хотіла передати донати на дрони для родичів викладачів. Ми з’ясували реальні потреби і передали навіть більше, ніж зібрала школа. Бо головна мета — не просто витратити кошти, а використати їх ефективно. Іноді школи чи заклади хочуть допомогти, але не знають деталей, тоді ми уточнюємо, консультуємо, щоб не було ситуацій, коли дрони лежать без діла. Бо це як мати бинти і не зупинити ними кровотечу.
— Чи підтримуєте зв'язок із тими, кому передаєте дрони і що вони вам розповідають?
— Так, постійно на зв’язку. Допомагаємо неодноразово, тож отримуємо зворотний зв’язок: що працює, що потрібно замінити. Якщо якась техніка не підходить, то замінюємо, щось доукомплектовуємо, а непотрібне передаємо іншим підрозділам.
Наприклад, є ремонтний підрозділ, для якого ми вже закупили кілометри кабелів, плати, деталі. Наразі готуємось придбати плати для 100 дронів, вони вже є, але не в повній комплектації. Доопрацюємо, і це одразу посилить один з напрямків фронту. Отже, спілкування з військовими постійне, і завдяки цьому ми можемо реагувати швидко та ефективно
— Наскільки дрони реально змінюють ситуацію на полі бою?
— Дрони - це дистанційна, відносно безпечна зброя. Військовому не треба йти в пряму атаку. Пілоти в 10 кілометрів знаходяться від місця удару, може за пару кілометрів від лінії фронту. Обладнають собі позицію і звідти вилітають. Часто мають міняти позицію, щоб їх не зафіксували вороги. FPV-дрони коштують 300–400 доларів, а можуть знищити техніку на мільйони. Це дешевше й ефективніше, ніж артилерія. Раніше дрони берегли, бо вони були в дефіциті, а зараз їх застосовують ширше, тому що вони довели свою ефективність.
— Що Вам дає сили не зупинятися?
— А що дасть, якщо я зупинюся? Що то дасть, крім якихось втрат? Так, бувають паузи, перерви, вигорання, але знову беремося до справ. Є постійні запити від військових, є план роботи на тиждень, аналіз потреб і коштів. Їм на фронті складніше і вони не втомлюються, тому ми не маємо права втомлюватися.
— Який збір зараз для Вас найважливіший? Як можна долучитися?
— Найважливіший? У нас немає зараз такого, що ми збираємо конкретно на щось. Це все постійна, системна робота. Як серце б’ється чи легені дихають — безперервно. Є потреба — реагуємо. Наприклад, нещодавно військовим, які працюють з «Мавіками» були потрібні шість генераторів. Ми навіть не оголошували збір, а просто купили, бо мали накопичені кошти.
Нещодавно ще був цікавий випадок: шукали джип для Сашка Шершуна, пригнали машину аж із Англії. Власниця як почула, що її джип піде допомагати українським військовим, то вона сказала: «сфотографуйте мене, я дуже рада». Віддала нам його за дуже хорошу ціну.
Тому волонтерство це просто системна робота. Уявіть собі, якщо вони втомляться і зупиняться. Так що через «не хочу», через «у мене вигорання, я вже не можу», треба робити.
Дайана Кіс, студентка Львівського національного університету імені Івана Франка для Mukachevo.net
