Танець — це не просто рухи під музику, це мова душі, спосіб висловити найглибші емоції. Для 18-річної Емілії Науменко з Мукачева танець став не просто захопленням, а справою життя.
Ще в дитинстві вона почала робити свої перші кроки у світі хореографії, а зараз навчається у вищому навчальному закладі, щоб професійно розвиватися у цій сфері. У цьому інтерв’ю Емілія щиро розповідає про свій шлях, труднощі та радощі, які подарував їй танець.
Перші кроки: як усе починалося
— Коли ти взагалі почала танцювати?
— Я почала танцювати ще в садочку, на той момент мені було чотири роки.
— Чому саме танці — пам’ятаєш, як вони з’явилися у твоєму житті?
— До нашого садочку прийшов викладач, який набирав танцювальну групу. Я почула про це й одразу зрозуміла, що дуже хочу туди піти. Постійно говорила про це мамі.
Вона спочатку не хотіла мене віддавати, бо думала, що це захоплення ненадовго. Але я запевняла її, що справді буду ходити й що танці для мене важливі. Зрештою мама мене почула й записала в групу.
— Це було твоє рішення чи тебе хтось привів?
— Це було суто моє рішення.
— Ти одразу відчула, що це «твоє», чи це прийшло з часом?
— Я відчула, що це «моє», не одразу — на той момент я була ще маленькою. Думаю, справжнє усвідомлення прийшло до мене приблизно у 12 років.
— Якими танцями ти зараз займаєшся?
— Зараз я займаюся народним, сучасним і класичним танцем. Найулюбленішим стилем для мене є сучасна хореографія.
Від хобі до покликання
— Згадай момент, коли ти зрозуміла, що танці для тебе — вже не просто хобі.
— У мене не було одного конкретного моменту, коли я це усвідомила. Думаю, це сталося поступово — тоді, коли я почала самостійно придумувати хореографію, допомагати своїй викладачці з постановками й серйозно замислюватись над тим, що хочу займатися цим професійно.
— Чи були моменти, коли хотілося все кинути.
— Так, був такий момент — мені було близько восьми років. Я пам’ятаю, як плакала й просила маму забрати мене, бо більше не хотіла займатися. Але мама мене заспокоювала й вмовляла ще трохи походити на заняття. І буквально за місяць я знову відчула бажання танцювати та із задоволенням повернулася до тренувань.
— Що тебе тоді тримало й змушувало продовжувати?
— Тоді мене тримали лише слова мами — більше нічого.
— Як змінювався танець для тебе з роками?
— На початку я майже нічого не розуміла, і танець для мене був просто приємним проведенням часу. Коли я почала дорослішати, то усвідомила, що танець — це не просто пострибати й побігати, а щось значно більше. Це маленька історія про те, що неможливо описати простими словами.
Від учня до викладача
— Як ти взагалі прийшла до викладання?
— До викладання я прийшла ще тоді, коли сама навчалася. Спочатку іноді заміняла свою викладачку, а рік тому мені запропонували роботу, на яку я з радістю погодилася.
— Пам’ятаєш своє перше заняття? Яким воно було?
— Так, я пам’ятаю свій перший урок. Він був не таким ідеальним, як я його уявляла, але я трималася досить впевнено. Діти не були в захваті від мене — це було пов’язано з тим, що вони не знали про зміну викладача. З часом вони мене прийняли й полюбили, так само як і я їх.
— Що було найстрашніше на початку?
— Найстрашнішим для мене було те, що діти можуть не сприйняти мене і не будуть слухатися. Також я хвилювалася, чи зможу якісно ставити постановки і проводити заняття.
— Що тобі ближче зараз — танцювати самій чи навчати інших?
— Зараз я більше відчуваю себе саме в танці для себе. Хочу насолоджуватися кожним рухом і моментом. Виступи на сцені дарують мені дуже багато емоцій, і поки що я не готова від цього відмовлятися.
Танець як спосіб життя
— Що танець дав тобі, окрім уміння рухатися?
— Танець навчив мене виражати емоції не лише словами, а й тілом. Він відкрив для мене новий погляд на світ і дав шанс залишити свій слід у мистецтві.
— Чи є щось, що ти можеш прожити тільки через танець?
— Так, лише через танець я можу пережити справжнє щастя. Коли танцюю, забуваю про всі переживання, які мене турбують.
Вибір професії і внутрішні сумніви
— Чому ти вирішила вступати на хореографа?
— Тому що танець — це справа мого життя. Я не уявляю себе в жодній іншій професії і ніколи не зможу й не захочу займатися чимось іншим. Це те, що приносить мені справжнє задоволення, те, що мене дійсно захоплює. У танці я відчуваю себе щасливою.
— Чи не виникало в тебе сумнівів, чи справді ти цього хочеш?
— Сумніви були, але коли я не займалася навіть кілька днів, у мене з’являлося сильне бажання якнайшвидше повернутися до занять. Саме в такі моменти всі мої сумніви зникали.
— Що б ти сказала собі тій — маленькій, яка тільки починала танцювати?
— Я б сказала собі, що треба більше розтягуватися і працювати, а ще — не переживати перед виходом на сцену.
Історія Емілії — це приклад того, як справжня пристрасть і наполегливість відкривають двері до мрії. Танцюючи, навчаючись і розвиваючись, вона доводить, що шлях до успіху
— це поєднання віри в себе, підтримки близьких і бажання рухатися вперед, незважаючи на всі труднощі. Її шлях надихає не боятися мріяти і сміливо йти за покликанням серця.
Катерина Качуровська, студентка 1 курусу «Реклама та звʼязки з громадськістю»
