Ференца Семана не стало, коли в Ужгород прийшла велика гроза. Така ж буря прийшла до міста через сорок днів після його смерті. А недавно друзі та рідні художника зібралися в його квартирі в центрі міста, щоб згадати все спочатку...
Ичі Семан ще за життя став легендою міста. З його майстерні на горищі гарно було видно його найкращу частину з вершинним кафедральним собором. А його оселя часто ставала притулком для найнесподіваніших гостей – художників, письменників, музикантів. Не будемо тут розповідати про його зустрічі з Параджановим – це вже належить історії Ужгорода. А також про знайомство його батька з Ерделі у Парижі. Про це вже теж написано багато.
Перша персональна виставка Семана змусила про себе говорити. І друзів, і ворогів, і зовсім байдужих. Починалася вона задовго до відкриття телеграмою Кашшая: «Приїжджай!». Художник тоді жив у Рахові. І от настало свято, яке обернулося суспільним табу. Але коли виставку хотіли закрити, хтось зі столичних «вчителів» виніс вердикт: «Пусть еще побудет, чтоб увидели, как не надо работать».
А книга відгуків – це як шторм на морі. Хвилі б’ються то в один, то в інший берег. Одні захоплені, інші розчаровані: «Художник должен перейти на более серйозные вопросы». «Сам художник должен объяснить свои работы». «Рад, что увидел на выставке настоящие творческие поиски, а не происки». (це була, до речі, відповідь попередньому дописувачу).
Семан закінчив Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва. Як людина, родичі якої опинилися в небезпечному закордонні, він не мав шансів навчатися у вищих мистецьких закладах. Але Ичі звернувся до Хрущова. Звідти йому відповіли: що ж, хай буде по-вашому, тільки за межами України. Так Семан став вільним слухачем Талліннського художнього інституту. А на запрошення народного художника СРСР Тетяни Яблонської працював у творчій групі в Седневі.
Мистецтвознавець Ольга Петрова порівнювала художника із Марком Шагалом та його гаслом: «Я відчув, що світ стоїть догори ногами». Саме таким бачать довколишнє зовсім маленькі діти. Семан був дитиною на всі сто відсотків – і в мистецтві, і в побуті, і в спілкуванні. Навіть у розмові творив образи, на які здатні тільки діти. Мабуть, ще й через те, що угорською володів краще, аніж російською. І часто знав столочити межу між граматиками різних мов. Як ото його вислів: «когда горизонтально выброшу собой». Ну, тобто, коли приляжу відпочити.
А ще в Семана був освічений батько. Біля теперішньої четвертої школи мав свій «офіс» з двома вікнами. І досі добре збереглася табличка «Янош Семан, радник з торгівлі», написана угорською мовою. Колись знайшли ту табличку вдома на горищі. Біла емаль, чудово виведені літери. Коли ховала художника, Катерина Семан віддала її синові як пам’ять про батька.
А інтер’єр – це окрема тема семанівського життя. Диван з чорно-білою коцкастою подушкою. Так, квадрат художник обожнював. Це і в роботах, і в побуті. А ще стільчики ручної роботи, з прекрасним різьбленням. Катерина Семан пригадує, що вони були покриті кількома товстими шарами олійної фарби. Деталі скріплені дерев’яними цвяхами! Довелося їх у ванній відмочувати. Коли фарба набрякла, почала відшаровуватися, склом її віддирали від основи. І тоді побачили справжнє диво.
Дерево – чи не улюблений матеріал Ичія вдома. Шафа із дерев’яною бароковою деталлю, яку, до речі, було віднайдено десь у когось закинутою серед старих речей. А потім вона так припасувалася до шафи, ну ніби разом з нею народилася. А ліжко з розкішними надбудовами – це треба побачити!
Семан завжди казав, що він буде жити довго. Років сто, як мінімум. В одній із телепередач він ці слова посвідчує своєю долонею. Лінія життя в нього була справді довгою. І тому і дружина, і всі, хто був поруч останнім часом, вірили, що Ичі видряпається з хвороби, обхитрує її, переконає.
Та й взагалі, художник цікавився хіромантією. Міг сире яйце поставити на якусь основу. В принципі, це було неможливо, щоб воно там трималося, пригадує Катерина Семан. Але саме так воно і було. А от під його поглядом яйце зривало вниз. Ще один такий містичний епізод організував глядачам-лікарям, коли його мали забирати в армію. Затамував дихання, і так тримався досить довго. Настільки довго, що ошелешив медиків.
І тому ті кілька ситуацій, котрі трапилися після його смерті, Катерина Семан вважає зовсім ймовірними. Коли прийшли забирати його тіло з моргу, він лежав гарний і спокійний, одягнутий в бездоганний костюм. Навколо зібралися друзі, родичі. Хотіли зазнімкувати цю прощальну мить. Але ні в кого фотоапарат не клацнув. Просто не спрацював.
Катерина Семан навіть не знає, що казати з цього приводу. Але наводить приклад одного російського вченого, який намагався досліджувати печери, спуститися в які було неможливо. Людей не пускали туди якісь дивні кулі. Вони різного розміру, але чинять шалений опір тим, хто хоче зазирнути всередину. Місцеві говорять, ніби це душі тих, хто там загинув.
І ось щось на зразок такої кулі Катерина Семан побачила, коли проявила плівку з фотоапарату. Це було після поминок. Зібралися найближчі художнику люди, родина. На одній зі світлин зафіксована багатошарова куля. Можливо, це брак фотоплівки? А може... Ичі мав настільки сильну енергетику за життя і був таким непередбачуваним, що міг такого коника викинути.
– А може, він просто хотів бути тут, з нами… – робить припущення Катерина Семан.
Та все ж найбільшим дивом залишаються його роботи. І якому зі світів вони належать, вирішувати нащадкам, пише Марина Боднар, газета "Новини Закарпаття".
