Правнук імператора відвідав "гуцульський Париж"
Ми поверталися з фестивалю “Європа-центр”. Над Раховом гриміли салюти, а ми пакувалися в автобус “Чернівці-Ужгород”, аби зранку бути знову у строю. Десь там ще лунали прощальні акорди Оксани Білозір, співачки і екс-міністр культури, а ми набивалися в темне черево “Ікаруса”.
І коли вже всі звикли до темряви і якось сіли, присіли, висіли, а перша дрімота почали стирати яскравість свята, автобус загальмував. Акурат біля центру Європи. Але не для того, аби зробити фото на пам’ять.
Це просто — блок-пост. Прикордонник продирався крізь місиво тіл, випитуючи документи і вишукуючи шпигунів. І таки через 15 хвилин відкопав, бодай би... Завжди знайдеться жіночка, яка їде із Чернівців до Ужгорода і без пашпорту. Вона шо – не розуміє, що таке центр Європи? Після годинної зупинки біля прикордонної застави, сварок, сотні викурених цигарок розтормошених пасажирів, автобус таки рушив.
По ходу хлопці і дівчата виходили в темряву сусідніх сіл. Ділове, Великий Бичків, Тересва, Буштино... Центр Європи залишався позаду. Як і шість годин фестивалю. Починалися будні. Сірі, як передранкові сутінки.
... А починалося з сонячної погоди і фантастичного вересня в горах. На прес-конференції Оксана Білозір та її чоловік Роман Недзельський розповідали про своє дітище – фестиваль і говорили про велику культурну націю. “Європа-центр” – наше свідчення і освідчення континенту. Недарма ж обрали Рахів, де у 1887 році Австро-Угорська імперія поклала знак про центр Європи. Хіба знав імператор Франц-Йовшка, що цей клаптик гірської землі потрафить Україні, про яку тоді ще й не чули?
Тим не менше маємо цісарський бренд, то чом ним не скористатися по-цісарськи? Міжнародний фестиваль Rock&World Muzic – найкраща популяризація нашої центрально-європейськості. І хлопці й дівчата з довколишніх сіл, містечок та областей стікаються до “Гуцульського Парижа”, аби не тільки драйвонути, але й відчути себе не одинокими серед двотисячних вершин.
А цьогорічним козирним тузом став сам... Габсбург. Журналісти витріщали очі, спостерігаючи у Рахові правнука австрійського імператора. Ерц-герцог Йоган Габсбург-Лотрінген мило посміхався, тримав попід ручку дружину і навіть вивчив одну фразу по-українськи: “Я дуже радий бути тут”, чим зірвав шквал оплесків в заповненому по вінця амфітеатрі “Буркут”.
Як зізнався нащадок австрійської корони ( у миру – інженер, туристичний менеджер та спеціаліст із сільського господарства), він вперше в Україні. Про центр Європи неподалік Рахова дізнався два тижні тому, коли його запросили на фестиваль. Радий відвідати такі славні міста колишньої імперії, як Лемберг (Львів) та Станіслав (Франківськ). Побував у “Буковелі”. Подружжя Габсбургів світилося радістю від дивовижної
приязні з боку колишніх підданих.
За словами Оксани Білозір, в її бабусі вдома поруч з Шевченком висів і портрет ясновельможного цісаря. Тож що не зробиш заради бабці!
Уже зранку Раховом почали снувати дівчата у військових черевиках та хлопаки з ірокезами на головах. Чернівці, Франківськ, Львів, Закарпаття – все змішалося у цій вузенькій долині обабіч норовливої Тиси. Старі й молоді вилізли на зелені груники довкола сцени і скакали, як угорілі. Давно не бачив, аби все довкола в єдиному пориві так віддавалося музиці. Куди там – “Країні мрій” на Співочому полі! Тут все було помножене на гуцульську затятість.
Справжні українські гурти – “Мандри”, “Тартак”, “Гуцул Каліпсо”, “Немо”, “Файно” та ведучий Сашко Положинський й самі діставали потужний заряд енергетики від цього танцюючого зеленого моря. Справжній ажіотаж викликали “Чорнобривці” – співаючі африканці у вишиванках. Люди навіть на лавиці повилізали! Як тут не згадати
старий гуцульський анекдот – “Воно ж, видно, синку, що ти – не москаль”.
“Можете взяти автограф від Сашка Положинського?” -- молитовно звертається до мене, (а радше до мого бейджа “преса”) юнак у вишиванці. – Мене не пускають за сцену, а через півгодини поїзд. Ощасливте мою дівчину!..”.
Я гмикаю, беру простягнений блокнот і рушаю в пошуках “закулісся”. Положинський (до речі, комп’ютер вперто вибиває “Полонинський”) теж радий ощасливити і пише Тані великими літерами. Я вручаю парубкові послання і він готовий мене розцілувати. Боже, як мало треба для щастя!
Тим часом драйв наростає. Всі вже давно поставали на лавиці. З думкою, а коли ж вона трісне під нашими патріотичними тілами, коливаємося в такт українського року. “Ми в Європі! Ми в Європі! Ми в Європі! Опі-опі!”. (До честі рахівських (комп вибиває “рухівських”) лісорубів, лавиці в амфітеатрі гнучкі і міцні. Оце – по-європейськи).
Старші пані, сусідки по лавиці, починають частувати нас коньяком і кіфликами. А що вони витинають ручками і ніжками! Прикольні тітоньки! Одне слово, гуляй, Гуцуліє! Сьогодні твоє свято.
Знайома, яка вперше побувала в Рахові, була просто ошелешена побаченим. Сцена, звук, рівень виступів – усе вражало у цьому далекому закутку Верховини. Правда, коли автобус рушив у середньодунайську низовину (себто, до Ужгорода), вона ще не знала, що “прикордонник наш не спить...”.
А я вже знав. Бо від центра Європи – до Європи – тягти і тягти. І ніякий Габсбург не зробить нас європейцями, якщо ми цього не захочемо усіма фібрами, нервами і жилами. А фестиваль – одна із інспірацій на цьому крученому, як рухівські серпантини, шляху. І за це йому велике гуцульське “дєкую”.
Олександр Гаврош
"Старий Замок "Паланок"
