Юрій Кілб із Ужгорода каже просто: «Рятувати — це не робота, це спосіб життя. Якщо не ми, то хто?»
Слова рятувальника звучать без пафосу, але з тією впевненістю, яку мають лише ті, хто справді бачив, як тонка межа відділяє життя від смерті, йдеться на сайті Управління ДСНС Закарпаття.
Ще змалку він любив мультфільми, де герої завжди приходили на допомогу: витягали з біди, рятували тих, хто потрапив у халепу. Тоді, сидячи перед телевізором, він уперше подумав: «Я теж хочу бути таким». І мрія залишилася з ним назавжди.
Коли у 2022 році почалася війна, сумнівів більше не було. Юрій вирішив приєднатися до Державної служби з надзвичайних ситуацій. Пройшов відбір, навчання і став тим, ким колись мріяв — рятувальником.
«У нас усе чітко і злагоджено. Команда — це сила», — каже він.
Хоч у службі він не так давно, але вже довелося побачити багато. Вирізати людей із понівечених машин, витягати з-під завалів, тримати на руках тих, кому лічені секунди до життя. Спочатку, згадує Юрій, було дуже важко і морально, і фізично. Але згодом прийшло розуміння, що страх має залишатися осторонь.
«Коли хтось страждає, нема часу боятися. За нас і так бояться потерпілі. Ми маємо діяти», — говорить він.
Одним із перших його викликів була допомога важкохворій людині. Потрібно було знести постраждалого з другого поверху. Чоловік мав серйозні ураження і не міг самостійно рухатися. Тоді Юрію довелося не лише допомагати у транспортуванні, а й ще до приїзду медиків проводити серцево-легеневу реанімацію.
«Хочу бути універсальним рятувальником, щоб уміти все», — каже чоловік.
У січні 2025 року Юрія відправили на ротацію на Харківщину. Сорок п’ять днів роботи в прифронтовому регіоні запам’ятаються назавжди. Уже в перший день після прибуття до Харкова їхня група виїхала на обстріляний дитячий садок. На щастя, вже вечоріло, тож дітей там не було. Та під час розбору завалів стався повторний приліт. Усі встигли сховатися в укриття. Потім знову до роботи — прибирали уламки, гасили вогонь.
Але найбільше в пам’яті залишився випадок у корпусі обласної лікарні для літніх людей. «Коли почали евакуацію, прилетіло прямо в дах. Вогонь, дим, вода, все тече... Але ми винесли всіх. Жодних втрат. Це було щось надзвинайне», — пригадує Юрій. Він каже, що в ту мить, коли бачиш погляд бабусі, яку виніс із-під уламків, відчував, як гаряче стає не від роботи, а від усвідомлення, що ще одне життя врятовано.
Був і приліт по пологовому будинку. На щастя, тоді всі залишилися живі. Часто працювали на аварійних будівлях: демонтували стіни, знімали перекриття, які могли обвалитися будь-якої миті. Не раз доводилося ховатися під час повторних обстрілів.
«Коли чуєш сигнал повітряної тривоги, кидаєш інструмент і біжиш у сховище. Потім повертаєшся й продовжуєш працювати, ніби нічого не сталося», — розповідає він.
Та, мабуть, найбільше вразила Юрія не війна, а люди. «Найдивовижніше — це згуртованість. Звідки б ти не був — із заходу чи сходу — усі стають однією командою. Усі працюють пліч-о-пліч заради майбутнього наших дітей», — каже він.
Можливо, саме в цьому і є справжній сенс його покликання — не просто гасити вогонь чи розбирати завали, а відновлювати віру людей у те, що поруч завжди знайдеться хтось, хто допоможе.
