Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти оголосила всеукраїнський конкурс журналістських робіт «Голоси зниклих». Його мета - привернути увагу суспільства до історій людей, які зникли безвісти, та їхніх родин, що живуть у постійному очікуванні.
Організатори наголошують: кожен може розповісти свою історію журналістам, і ці свідчення мають стати нагадуванням, що за сухими цифрами стоять живі люди. Це родини, чиє життя зупинилося в очікуванні звістки про близьких.
У межах конкурсу журналісти мають можливість висвітлити долі зниклих безвісти, показати біль і надію їхніх рідних, а також допомогти суспільству глибше усвідомити масштаб цієї проблеми.
Далі публікуємо історію, яку підготувала Соломія Полева, учасниця гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості:
Найкращий подарунок
— 28 років тому я отримала на 8 березня найкращий у своєму житті подарунок, — почала розповідь Ганна Іванівна Матвійчук —напередодні прийшов у цей світ мій первісток, мій синочок Вадим. Він ріс звичайною дитиною — веселим, допитливим, трохи бешкетником, але серйозних проблем ніколи не було. Спокійний, більше домашній, мав кількох хороших, відданих друзів. От донька росла справжнім хлопчиськом — активна, товариська, знайома буквально з усіма у місті. Попри досить велику різницю у віці — вісім років, між братом і сестрою склалися дуже гарні теплі стосунки. Звичайно в дитинстві вони сварилися, ревнували маму і тата, але з часом, подорослішали і стали дуже близькими.
Чоловік — прикордонник і на той час, коли народився Вадим, родина проживала на території прикордонної застави. Дорослі люди, багато військових… Вадима балували, йому залюбки розповідали про різну техніку, показували, що до чого. Можливо саме тоді він почав захоплюватись автомобілями, різними механізмами.
Батьків турбувало те, що син не має з ким гратися і у два роки хлопчика віддали у сільський дитячий садочок. Місцеві діти в основному розмовляли угорською і Вадим дуже швидко опанував її.
— Неможливо було розрізнити чи то місцева дитина, яка народилась в угорськомовній родині чи ні,— сумно посміхаючись продовжує мама.
Коли синові виповнилося 6 років, сім'я переїхала у Мукачево. Вадим пішов у школу, де знайшов багато друзів, деякі з них поділяли його інтерес до різної техніки.
Мама намагається стримати сльози, але бере себе в руки і згадуючи щось інше, знову посміхається.
— У нього було ще одне, таке, ніби й не хлопчаче, захоплення, — продовжує Ганна Іванівна, — він любив готувати. — Ні, не борщ чи легендарний боґрач, Вадиму подобалося освоювати приготування різних страв народів світу. Інколи ми замовляли йому якусь особливу страву, щось таке екзотичне, цікаве і він чаклував над плитою, експериментував із запіканками, соусами, м’ясними стравами. Ми пропонували йому взяти участь у кулінарному шоу, але він лише віджартовувався, все таки надаючи перевагу автомобілям і спорту — влітку велосипед, взимку — сноубодінг…
Після закінчення 9 класу Вадим вступив до вищого професійного училища № 3 ( тепер його назва професійний політехнічний коледж), де провчився 4,5 роки і став спеціалістом у сфері телекомунікацій.
У 20 років перед юнаком постав вибір: строкова служба або контракт. Армійська служба його не лякала, дитинство проведене між людьми у формі, батько — військовий, мама, яка працює у військовій сфері… Вадим обрав контракт. Прослужив більше чотирьох років, але зрозумів, що армія все-таки не його і вирішив поїхати за кордон. Влаштовувався на роботу, роздивлявся і їхав далі, побував у Чехії, Швеції, Естонії, Ірландії, досконало оволодів англійською, став дуже самостійним.
— Ми ним дуже пишалися, — витираючи сльози, каже Ганна Іванівна,— раділи, що він виріс таким працьовитим, самодостатнім.
Початок повномасштабної війни застав Вадима за кордоном. Батьки дуже просили його не повертатися, адже глава родини вже служив. Але страшна звістка про загибель близького друга вразила Вадима і він вирішив , що має стати в стрій замість товариша. На розпач батьків відреагував коротко: “ Я не буду «відсиджуватися», поки інші воюють!”.
Спочатку був зв’язківцем, але згодом його перевели до бойового підрозділу. Якийсь час служив по місцю проживання, у жовтні 2024 потрапив на передову. Від'їжджаючи на фронт, переживав не за те, що буде з ним, а за батька, якому діагностували страшну хворобу і який проходив складне лікування. Воно, на щастя, таки дало результат.
12 квітня 2024 року Вадим вирушив на позицію на Луганщині. На зв’язок виходив дуже рідко, але ті кілька отриманих батьками відеоповідомлень дихали оптимізмом: “Все добре. Скоро вийдемо, не переживайте!”.
Останнє відео прийшло 16 травня. У ньому син повідомляв про майбутній вихід з позиції. Настрій у нього був піднесений.
А 28 травня 2025 року Вадим зник безвісти.
Наступного дня до Ганни Іванівни прийшов офіцер і коротко повідомив страшну новину: “Ваш син, скоріше за все, загинув!”
— Тобто точно не відомо?— не втримуюсь від запитання.
Мама стискає руки, вдихає повітря і підтверджує: “ Ні, точно і досі невідомо…”
Ніхто з тих, хто вийшов тоді з позиції не сказав, що бачив Вадима мертвим, кажуть, що був поранений, що його засипало, плутаються у свідченнях. У рідних залишилося багато запитань — чому сина не шукали, що сталося насправді, чому не рятували? Ця невизначеність не дає матері змиритися, втратити надію, хоча з кожним днем ця надія слабшає, інколи — майже зовсім зникає.
… Вперше за багато років нинішнє жіноче свято стало для мами не днем вітань і подарунків, а днем сліз і спогадів. Вона не хотіла нікого бачити, не хотіла чути поздоровлень з 8-м березня, вона перебирала фотографії сина— красивого, сильного, впевненого у собі юнака, згадувала його дитячі витівки, його останню відпустку у січні, коли і донька приїхала з Києва і брат з сестрою десь загуляли до пізнього вечора та так, що батьки аж почали хвилюватися чи чогось не сталося.
Ганна Іванівна — психолог, але зараз не готова допомагати іншим, ледь стримує власні емоції, каже, що не має сил щось комусь радити, дати б раду самій собі, та й мусить старатися зайвий раз не хвилювати чоловіка. Вона наважилася на розповідь, бо вірить, що поки жахливе повідомлення підтверджують лише папери і невпевнені розповіді, надія залишається.
Можливо, син у полоні, може немає можливості подати звістку, тому його голосом буде вона, мама, яка не вірить, що це кінець, мама, яка продовжує чекати…
Соломія Полева, гурток “Юні журналісти” МЦДТЮ
