-Ви були одним з головних організаторів масштабних заходів з відзначення 610-ї річниці Королівського Євангелія. Яку роль і місце в духовному житті району відводите цій важливій пам’ятці?

 

- Роль і місце цієї пам’ятки ще слід досліджувати. Її важко переоцінити на даний час не лише мені, але й багатьом науковцям, які займаються цією темою, тому що вона мало вивчена. Але вже сам факт засвідчення того, що у нас за 160 років до написання Пересопницького Євангелія уже був свій культурний і духовний, освітній центр,   говорить сам за себе. Я вважаю, що ми просто повинні цим пишатися і, відштовхуючись від дослідження цієї пам’ятки та місця її написання – Королево, замок «Нялаб», розвивати її як туристичний об’єкт для відвідання людьми, яким небайдужа історія і духовна спадщина Закарпаття і, зокрема, Виноградівщини. Наскільки мені відомо, ця тема дуже сколихнула багатьох науковців. Як організатор заходів я навіть не сподівався на таку жваву зацікавленість. Із самого початку планувалося, що буде 6 доповідей на конференції, максимально 8, а в результаті вийшло аж 21. І це ще не кінець, тому що і в день конференції, і після неї мені дзвонило чимало науковців, які не були повідомлені, але хотіли взяти участь у відзначенні святкових заходів щодо Королівського Євангелія. Тому, я думаю, що це не остання конференція, бо увага до цієї книжки дуже велика.

 

- Неподалік від пам’ятного знака Євангелію, встановленого у Королеві, знаходиться найдревніша людська стоянка, вік якої понад мільйон років. В останній час заговорили про загрозу її зникнення, оскільки стоянка як така не узаконена – немає конкретних меж її на території, яка використовується кар’єрами…

 

-На мою думку, і Королівське Євангеліє, і найдавніша в Європі стоянка первісної людини, як, до речі, і Малокопанське городище, замки «Нялаб», «Канків» тощо - це пам’ятки, які повинні стояти в однім ряду як об’єкти наукового вивчення і туризму. Щодо збереження згаданої стоянки, то за це би мало взятися управління культури, яке займається охороною історичної спадщини. В іншому разі ми знову ж таки будемо ставити питання від депутатів районної ради, самих королівчан, ініціативних людей, яким небайдужа доля свого краю і України загалом. Працюючи над створенням пам’ятного знака Євангелію , я в черговий раз переконався, що є багато небайдужих людей, яким тільки потрібно дати поштовх і розуміння того, що їхні прагнення й ініціатива знаходять відгук у влади, і ці люди можуть гори перевернути. Тому всі подібні знахідки, пам’ятки слід скрупульозно вивчати , оберігати, як справжні скарби.

 

- Скажіть, а чому ніхто не піднімає питання про безіменне поховання у підземному склепі поруч із костелом Вознесіння у Виноградові? Там величезний насип людських черепів, кісток. Ми не знаємо ні імен цих людей, ні обставин, ані часу їхньої загибелі.

 

-Так, мені відомо про цю проблему, але повірте, ми не піднімаємо її не тому, що не хочемо. Подібними питаннями мають займатися фахівці. За великим рахунком і конференцію по Королівському Євангелію повинні були проводити науковці. Але ми знаємо, в якому становищі вони знаходяться, і тому взяли на себе не лише фінансову, а й організаційну частину проведення цього заходу. Я думаю, що ми й надалі будемо працювати в цьому напрямку. І в цьому сенсі присутність угорського консула на конференції 30 листопада у Виноградові була невипадковою. Ми плануємо підписати угоду з відповідною науковою установою Угорщини або з одним із районів цієї країни з тим, щоби писати грантові проекти для дослідження нашої історичної і культурної спадщини. На жаль, на все потрібні гроші, яких самі ми не маємо. Ви ж бачите, що зараз у нас навіть матері-одиначки, молоді мами стали непотрібними – з них хочуть зняти доплати. Що вже й казати про дослідження своїх пам’яток. Але ми не опускаємо рук і будемо й далі працювати з Угорщиною, з науковими установами, з усіма, хто навіть на громадських засадах готовий розвивати цю тему і, що важливо, виносити її на загал, аби люди знали, про що йде мова. Адже, мені соромно про це казати, але я двадцять років живу тут в районі і тільки зараз, у серпні довідався про Королівське Євангеліє, коли з цим питанням до мене прийшли члени ініціативної групи з Королева. І це стосується не тільки мене. Та після проведеної наукової конференції, сподіваюся, багато хто задумався, де ми живемо, хто ми є і яка наша спадщина.

 

-Але є і такі речі, які не потребують великих грошей, проте ними ніхто не займається. Візьмімо єдиний в районі, під Чорною горою мавзолей Луїзи Перені та її чоловіка , королівського радника з народної освіти Ласло Оцила. Вони багато зробили для нашого краю і залишили по собі цінну спадщину. Та мавзолей, до слова, збудований з білого мармуру, який везли сюди з самого Будапешта, нині   руйнується на очах, зіяє розритими, захаращеними сміттям могилами. Його вже обклали з вулиці людськими городами, що й підступитися до нього не знати як…

 

-Це ще раз говорить про те, що не в порядку щось із нашою пам’яттю, нашою духовністю, якщо ми самі паплюжимо святі місця, які залишили нам предки. Це говорить лиш про те, що ми не достойні наших предків. Це потрібно негайно виправляти. Я сумніваюся, що хтось із людей піде на могилу своїх родичів і просто так буде подібне витворяти. Ви кажете, що для ремонту мавзолею не потрібно великих коштів. Це не так, бо навіть для того, аби вичистити його, вивезти звідти сміття, потрібні гроші на бензин, але, звичайно, передусім потрібна громадська воля, усвідомлення того, що це справді треба зробити. Як засвідчила ситуація довкола Королівського Євангелія, ще не все втрачено, духовне начало залишається важливим елементом громадського суспільства. Та це тільки перші кроки, за ними обов’язково має бути дальший поступ. Бо в тому ж Королеві є ще й така важлива історична пам’ятка, як замок Нялаб, який заріс чагарниками і до нього немає доступу. Місцевим жителям цілком під силу самим на одному-двох суботниках розчистити площадку, аби туристи могли дістатися до замку бодай так, як ми це зробили у Виноградові на «Канкові».

 

-Але ж і на Виноградівськім замку чомусь зупинилася справа, яка почалася з помпезних ритуальних дійств – театралізованої ходи вулицями міста, різдвяної вистави з лицедіями на дорогій сцені з прожекторами і московськими режисерами. Здавалося, що після цього замок зміниться на очах. Насправді ж, його лише звільнили від корчів, поставили панно та збудували дерев’яні східці.

 

-Не тільки. Виготовлено проектно-кошторисну документацію з реставрації каплиці, яка й повинна стати основою для збереження всього замку як важливого рекреаційного об’єкта не лише для відвідання туристичними групами, а й проведення тут вінчань, великодніх освячень пасок тощо. Адже сама аура древніх руїн благотворно впливає на кожного, хто підніметься на замкову гору, з якої відкривається неповторна панорама міста. Чи відчувають це ті, хто своїми дачами обклав замок, фактично знищивши його охоронну зону? Вартість відновлення каплички на замку, згідно кошторису, понад мільйон гривень. Таких коштів немає в бюджеті. Ми їх шукаємо через написання грантових проектів і через залучення зацікавлених партнерів з Угорщини і загалом людей, для яких щастя не в одних грошах. Робити це треба й через виховання з дитячого віку, бо, на жаль, сучасне покоління в значній мірі в цьому відношенні втрачене. У нас так: хто найбільше бреше, краде гроші з бюджету чи деінде- той крутий. Замість християнської моралі поклонятьються зеленому богу із зображеннями американського президента. Тому дійсно починати треба з дітей, і наша робота зі збереження своїх духовних, історичних пам’яток має бути прикладом у вихованні підростаючого покоління.

 

- Очевидно, що займатися збереженням своїх пам’яток поруч з іншими злободенними питаннями мусять найперше органи місцевого самоврядування, бо сподіватися на участь держави у цій справі, як показує досвід, не доводиться.

 

- Якщо вже ми торкнулися органів місцевого самоврядування і плавно перейшли до політичної тематики, то давайте передусім з’ясуємо, що таке держава. Держава – це ми. Це ті прості люди, які вибирають органи влади, президента, народних депутатів. І на цьому вся воля народу закінчується. Далі президент назначає уряд, який на нього працює, уряд – місцеві адміністрації. На ділі виходить так, що люди обирають одних, а реальні управлінські важелі опиняються в руках інших , які не завжди працюють на користь тих же людей. Яскравий приклад цьому голодування чорнобильців у тому ж Донецьку, рішення по одиноких матерях, і таких моментів багато. Тут стоїть питання, що органи місцевого самоврядування, можливо, й хотіли би підняти питання культурної , писемної спадщини, але на це не мають ресурсів. Адміністрації ж змушені виконувати волю згори, звідки не завжди видно конкретні проблеми на місцях. У самій системі влади багато неузгодженостей, що неминуче породжує конфліктні ситуації між різними її гілками. Скажімо, районна рада як виборний орган приймає рішення, а головні функції з розподілу коштів для їх реалізації виконує адміністрація. Звідси – непорозуміння й суперечності. І справа тут аж ніяк не в якихось персональних амбіціях чи політичних уподобаннях, як це дехто намагається представити. Я знаю райони, де і голова ради, і голова адміністрації представляють одну політичну силу, проте конфліктів і вони не можуть уникнути, бо ці суперечності, повторюю, мають системний характер. Єдиний вихід у цій ситуації – взаємна воля до порозуміння, рух назустріч один одному. Сподіваюся, що у нас воно так і буде, хоча досі це важко давалося.

 

-На початку каденції чинного Президента голосно говорили про адміністративну реформу. Пам’ятається, це викликало тоді неабияке занепокоєння в управлінських структурах на місцях. Але з часом все вляглося, про адмінреформу забули.

 

-Ну, це звичні виборчі гасла усіх, хто йде до влади. Але скажіть мені, який президент відмовиться від чіткої вертикалі зверху донизу? У нас так – чим більше я маю влади, тим більше сильний, крутий. У Європі від подібної моделі давно відмовилися, там уся повнота влади справді передана місцевим органам влади, які безпосередньо працюють з людьми і вирішують їхні проблеми. Формування бюджету та його розподіл там іде не з центру, а з конкретних потреб місцевих громад, які самі утримують свою школу, лікарню і навіть поліцію. А у нас сільський голова скоро залишиться керувати одним виконкомом, у нього вже давно забрали школу, тепер амбулаторію, скоро дитсадки заберуть. Керівник села перетвориться у звичайного писаря, який видаватиме довідки селянам. Це – не місцеве самоврядування. Але разом із тим Асоціація місцевих рад ставить питання і перед депутатами, і перед президентом про те, що все-таки адміністративну реформу треба проводити, тому що не може бути двох господарів, двох команд в одному районі, бо таким чином обов’язково закладається конфлікт інтересів, який видно і в нашому, і в інших районах. Голови адміністрацій отримують одні команди згори, а голови рад – інші, але вже від депутатів, від людей, які їх обрали. Я багато чого віддав би, аби не потрібно було кожен раз доказувати один одному, що ти хочеш зробити щось хороше, а не погане. Проте така шарпанина, вочевидь, триватиме, доки не пройде адміністративна реформа. До речі, в Росії з цим уже покінчили, там немає голови ради чи адміністрації, є - голова району.

 

- І насамкінець . В Україні в останній час активізувалися протестні акції. У великих містах на майдани виходять чорнобильці, афганці, підприємці. Як людина, що прийшла до влади з майдану Помаранчевої революції, яку перспективу цих акцій Ви бачите?

 

-Я не бачу зараз серйозних підстав до того, що ці протести переростуть в якісь масштабні акції. Ми маємо те, що маємо, що собі вибрали. Весь світ визнав, що вибори 2010 року не були демократичними. Але ми вибрали собі президента. І тепер не залишається нічого іншого, як дочекатися інших виборів і вибрати інших людей, якщо ця влада не подобається. Це стосується як Верховної Ради, так і президента. Загальновідома істина – кожен народ заслуговує на таку владу, яку він має. Хоча мені від цього гірко.