Гуртківці Мукачівського клубу "Товариш" ходили по невідомим маршрутам гір (ФОТО)

Вони відвідали Блаубаад, піднялися на гори Хазеншпрунг і Кльотцабєг. І не довелося для цього стояти в чергах за отриманням віз та витрачати "золоті" євра на далеку дорогу. Всього 13 гривень за квиток і за 45 хвилин маршрутка довезла юних мукачівців, що займаються у клубі "Товариш", до Синяка – мальовничого села, яке знаходиться у воронкоподібній улоговині в самому серці Вулканічних Карпат. Блаубаадом (Blaubad) назвали цю місцевість і своє поселення німецькі переселенці з Богемії, яких для роботи у лісовому господарстві переселив на Мукачівщину на початку 19 ст. тодішній власник домінії граф Шенборн-Бухгейм. Угорці ж називали її Кікешфюред (Kékesfured). Синяк є однією з найстаріших здравниць Закарпаття. Згадки про лікувальні властивості місцевої мінеральної води зустрічаються ще у хроніках 1783 року. У 1834 році за розпорядженням Філіпа Франца фон Шенборна-Бухгейма (Graf Philip Franz von Schönborn-Buchheim) тут встановлюють кабінки для прийому мінеральних ванн. Чутка про це швидко розповсюдилась і з 1837 розпочалося будівництво готелів для бажаючих лікуватися. Невдовзі після закінчення Першої світової війни тут вже був відомий у центральній Європі санаторій. Дістатися його можна було як автомобілями, так і вузькоколійною залізницею, збудованою у 1922 році аж до державного пралісового заказника під горою Середній Верх. У 1936 році останній з "закарпатських" Шенборнів Георг-Ервін збудував тут комфортабельну купальню, будівля якої збереглася й дотепер. Головною вулицею села, що є своєрідним «хресним шляхом", піднімаємося на так звану "Швабську Голгофу" – вершину гори, де встановлені високий дерев’яний хрест з розп'яттям і фігурою Богородиці. Одна із зупинок – біля статуї Богоматері бідних, привезеної з бельгійського міста Баннё, де в 1933 році були явлення Діви Марії. У стоп фігури б'є фонтанчик із джерельною водою. Архітектурною домінантою Синяку є сучасний костел Воздвиження Святого Хреста, який спорудили вже після повалення комуністичного режиму, а освятили 31 серпня 1997 року. Попередній мурований храм в селі було знищено за радянської влади у 1958 році. Біля храму встановлено фігуру святого отця Піо, доставлену з його рідного італійського Сан-Джованні-Ротондо. В самому костелі є цікава картинна галерея на біблейські теми. Поруч з ним Реколекційний Дім – база відпочинку і навчання для християнської (католицької) молоді. Найбільш відомою і самою відвідуваною горою в околицях Синяка є Обавський Камінь. А ми для свого походу обираємо менш популярні, але не менш цікаві вершини, що знаходяться на схід від села. Ґрунтовою дорогою через зарослу вирубку піднімаємося в напрямку Середнього Верху. Ліворуч від нас, на півночі, знаходиться гора Буз (902м, німці називали її Годенвальд). Назви вершин по праву руку вдається встановити лише завдяки топографічним картам виданим на початку минулого століття (на сучасних ці гори вказані як безіменні) – це Кльотцабєг (Klötzerberg або Zalom) та Хазеншпрунг (Hasensprung). Подібні назви часто зустрічаються в Європі: у швейцарському кантоні Граубюнден є замок Хазеншпрунг, таку ж назву має й відомий виноробний район у Німеччині (Winkeler Hasensprung), міст та вулиця у Берліні (у перекладі з німецької Хазеншпрунг – стрибок зайця). Таємнича спочатку назва Кльотцабєг перекладається теж прозаїчно – гора з пеньками. Через годину дорога зникає і ми продовжуємо підйом вздовж лощовини, вкритої величезними, зарослими мохом камінними розсипами. Ліземо навпростець, долаючи стовбури повалених дерев та зарості ожини. Нарешті підіймаємося на сідловину, що розділяє конусоподібну вершину Середнього Верху на дві частини. На південній закінчується стара вирубка, на якій, як кажуть, планувалося облаштувати гірськолижну трасу. З неї відкривається чудова панорама Синяцької улоговини та Обавського Каменю. На головному вершечку Середнього Верху, заввишки у 981м, знаходиться багатометрова вишка телефонного зв’язку та стовп вулканічного туфу. Дорога, що виходить на вершину зі сторони Солочина та Голубиного, йде далі гребенем на північ в напрямку вершин Солочинський Верх (950м), Дунавка (1019м) та Білий Камінь (961м). Велику увагу в СК "Товариш" приділяють краєзнавству, адже кожен учень повинен знати історію та традиції рідного краю. То ж ще до походу ми знайшли згадку про перебування на цих вершинах українських січових стрільців, які під час Першої світової війни боронили Карпатські перевали від російської навали. Ось що писала у своїх щоденниках хорунжа УСС Олена Степанів (у майбутньому талановитий педагог і ініціатор створення географічної комісії в Науковому товаристві імені Шевченка, авторка понад 75 наукових і популярних книг): - "…з 1 до 3 жовтня 1914-го ми були у Kékesfured (Синяку). Наша робота опиралася на виставлюванню польових варт на вершках 981 і 983м. Служба була тяжка. Треба було драпатися високо на гору, робити 24, а навіть 36 годин службу при сильнім морозі і снігом покритих вершках. Рівночасно висилано патрулі до Polen-и (Поляна – нині село у Свалявському районі), щоби знайти получення з Дудинським. Лиш одна патруля, під проводом четаря Чмоли, дійшла на згадане місце. 4 жовтня, Kékesfured. Товариш Катамай привіз розказ іти до Miklos (нині це Чинадійово), де збираються інші сотні. Ми вийшли коло 5 год. вечором при сильнім дощі…" Продовжуючи маршрут ми спустилися по стрімкому південно-східному схилу. Дороги тут немає, і можна було легко помилитися. Тож правильність шляху визначали за допомогою компасу. Нарешті вийшли на виразний гребінь з ледь помітною стежкою. Вершини Кльотцабєг (858м) і Хазеншпрунг (793м) виявилися вкритими скелями та кам'яними стрімчаками, що нагадують зруйновані замкові вежі. Східні та західні схили їх круті і важкодоступні. Йдемо строго на південь. Часом серед високих і струнких буків зустрічаються справжні дерева-гіганти висотою у кілька десятків метрів зі сталево-сірими стовбурами діаметром до 2 метрів у диаметрі. Невдовзі виходимо на ґрунтову дорогу з жовто-білим туристичним маркуванням, що піднімається на хребет по західному схилу зі сторони села Синяк. Подальший шлях був простим і швидким. Промаркована доріжка обминає зі сходу вершечок гори Звесний (722 м) і виводить до гарного джерела. Зразу за горою праворуч від нас з’являється висока огорожа під напругою, про що повідомляють відповідні таблички. Вона тягнеться вздовж нашої дороги щонайменше кілометри два – аж до просіки газопроводу. Кажуть, десь тут повинен бути оленячий заповідник. Може це він? Цілий день стояла чудова погода, аж тут небо раптом затягнуло хмарами і пішов дощ. Тож останні кілометри нашого походу нагадували гірськолижний слалом: ґрунт став враз вологим і на спуску ноги почали ковзати. Після галявини зі «святилищем», що знаходиться над урочищем Берегвар, звертаємо на захід і під потужний гуркіт грози, що стрімко наближалася, швидко збігаємо до Нижньої Грабовниці. Вже у автобусі дорогою додому нас накриває божевільна злива. Та ми – у безпеці. Маршрут успішно подолано!