48-річний Вадим, молодший сержант 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, добре знає, що таке «русскій мір».
Більше пів року він прожив у російській окупації на Харківщині — і саме це стало найкращою мотивацією воювати у складі Збройних сил України.
Вадим родом із невеликого села за 22 км від російського кордону. Воно опинилося під окупацією вже вранці 24 лютого 2022 року. Росіяни одразу отримали списки місцевих жителів, яких шукали насамперед — учасників АТО та власників зброї. Людей затримували просто на блокпостах. Частина місцевих чинила спротив: зварювали протитанкові «їжаки», псували ворожу техніку, за що багатьох вивозили, і додому повернулися одиниці.
Окупація тривала до осені 2022-го, доки ЗСУ не провели контрнаступ. Ворог утік із села без бою. Тоді ж зникли й поліцейські-колаборанти, які втекли до Росії.
Після звільнення Вадим повернувся до роботи водієм вантажівки, а згодом пройшов військово-лікарську комісію та вступив до лав 128-ї бригади. Спершу він служив у мінометній батареї, тепер допомагає операторам безпілотників.
«Багато разів виїжджав на бойові позиції, стріляв по ворогу, і сам потрапляв під обстріли. Одного разу нас серйозно накрили — весь розрахунок отримав поранення. Я теж лікувався, але повернувся й продовжив службу», — розповідає боєць.
У війні за Україну бере участь і практично вся його родина: молодший брат воює на Покровському напрямку, два племінники та племінниця теж служать у ЗСУ.
«Я більше пів року прожив у російській окупації, у мене майже вся сім’я воює. Тому навіть не думаю, щоб «косити» чи йти в СЗЧ. Ця війна не закінчиться без мене», — каже Вадим.
