Закарпатські гірські штурмовики вже десять років – одні з найбільш медійних у Збройних Силах України. Бойова бригада, яка роками воювала в АТО/ООС, виходила з Дебальцівського котла. Вони одними з перших зустріли росіян під час вторгнення в лютому 2022-го, звільняли Херсонщину, обороняли Бахмут...
Це – сотні героїв, чиїми іменами називають вулиці українських міст. Це особливий військовий мерч: шеврон із едельвейсом та барткою, впізнаваний по всій країні, та бригадна відзнака “Срібний едельвейс”, яку гірські штурмовики зі 128-ї цінують не менше за міністерські та державні нагороди.
А ще – унікальний історичний досвід, адже одне із формувань 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади має понад сторічний досвід боротьби з одним ворогом. Нині росіянам протистоять нащадки тих закарпатців, котрі воювали з ними на боці Австро-Угорської армії в часи Першої світової.
Сьогодні легендарну 128 Окрему гірсько-штурмову бригаду Оперативного командування “Захід” Сухопутних військ Збройних Сил України творять тисячі людей: і з Закарпаття, і з-поза його меж. Країні та світу розповідає про них Ярослав Галас, пресофіцер бригади. Про штурмовиків, які вражають, про відданість побратимам та про те, чому мобілізовані обирають 128 ОГШБр, – в інтерв’ю Агенції “Укрінформ”.
“Я хочу спілкуватися з людьми, які реально бачать ворога – не через дрон чи екран, а особисто. Які пройшли Бахмут, Херсон (128 ОГШБр тримала оборону Бахмута та звільняла Херсонську область, – ред.). Які ночують у бліндажах, де миші лазять, можуть не митися тиждень. Яким кидають із дрона воду, припаси їжі та боєкомплект. Мені з такими військовими набагато цікавіше. Ну, і їх більше кількісно. А якщо говорити про подвиги офіцерів, то тут така штука: коли офіцер на бойовій позиції має проявляти свій військовий талант та починає стріляти з автомата – то це дуже хрінова ситуація, про такі зазвичай не розказують (сміється)”, – розповів офіцер про те, кого насамперед треба показувати по телевізору та писати репортажі.
З кого наразі складається бойовий підрозділ?
“Зараз переважна частина бійців бригади – мобілізовані, зрозуміло чому. Коли я знайомлюся з бійцем, завжди питаю, чому він потрапив саме сюди, у 128-му. Тільки невелика частина відповідає, що за направленням із центрів комплектації чи з навчальних центрів. Переважна частина одразу були мотивовані йти саме до нас. Бувало, приходили великими групами прямо з навчальних центрів. Усе тому, що вони багато чули про бійців бригади. Вони знають – і це не моє бажання пресофіцера піднести свій підрозділ, це відверті слова хлопців на позиціях, – що у бригаді одні з найдосвідченіших та найкомпетентніших командирів у ЗСУ. Найгірше для бійця – потрапити в підрозділ з некомпетентним командуванням. Усі наші штурмові батальйони мають дуже класних командирів. Бійці їм довіряють”, – говорить Ярослав Галас.
Він стверджує, що мобілізовані воїни бачать, як часом буває в сусідніх підрозділах, де через недбалість командирів гинуть військові. Один із героїв, про якого він писав, казав: мов, я знаю, ЩО може мене чекати в гірсько-штурмовому підрозділі, але я точно знаю – що б не сталося, я не буду “м’ясом”.
А ось як Ярослав Галас відповів на запитання про найбільші проблеми бригади:
“У нас немає своїх окремих рекрутингових центрів – хоча в Мукачеві центр Міноборони набирає саме для 128-ї. Там є представники нашої бригади, які нададуть всю актуальну інформацію. На жаль, людей, що хотіли йти у військо, зараз уже немає. Тепер поповнення – тільки через мобілізацію, і звісно, що якість мобілізованих далеко не така, яка би потрібна. Наприклад, у штурмові підрозділи йдуть люди старшого віку – 50-річні. Так би не мало бути. Але це загальна проблема для всіх ЗСУ, не тільки наша. Її можна би вирішити, але не такими методами, як це відбувається.
Звісно, мобілізація – це завжди примусовий процес. І зрозуміло, що в повномасштабну війну розраховувати тільки на добровольців не можна, тому мобілізація потрібна. Але чомусь пропонується тільки закручування гайок. Чому цивільні не хочуть в армію? Головне – це страх смерті, що зрозуміло і природно. Друге – це відсутність мотивації. От із другим треба працювати. Серед цивільних є ще багато людей – я ж спілкуюся зі знайомими, котрі не в армії, – які можуть служити. Вони вагаються насамперед тому, що не знають, як надовго їм іти до війська. Вони дивляться на тих, хто пішов із самого початку, вже в армії більше двох років та не має чіткої перспективи, коли звільниться. І це дуже демотивує і потенційних новобранців, і тих мобілізованих, хто воює. Невідомість – це другий найбільший тягар війни (перший – то втрата товаришів). У такому разі неможливо розподілити сили. От це питання треба врегулювати. Звісно, мова не йде, що пішов на рік – і потім демобілізація. Ні, ти рік відвоював і потім три місяці хоча би маєш відпочинок. Саме відпочинок, а не ротацію, коли ти не на фронті, але не відпочиваєш, бо десь у тилу щодня ходиш на шикування в однострої”.
Тим не менше, Ярослав Галас ні на йоту не сумнівається, що зробив правильний вибір, коли добровільно прийшов на службу саме в цю бригаду 25 лютого 2022 року.
“Я тут, бо я закарпатець, бо знаю бригаду і її людей досить добре. Зараз – іще краще, бо маю можливість їздити по підрозділах”.
І закликає не тільки земляків-закарпатців поповнювати лави “Срібних едельвейсів”.
