Дмитро, 35-річний боєць гірсько-штурмової роти 128 ОГШБр із позивним Дубік, добровільно пішов у ЗСУ в кінці 2022-го. Якийсь час служив у іншій військовій частині, брав учать у реальних боях, однак затим пішов у СЗЧ. Причина – некоректне ставлення командирів.

Історію воїна розповіли на сторінці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Із жовтня минулого року Дубік повернувся в ЗСУ вже в 128 Закарпатську бригаду.

– У батальйон резерву на полігон приїздили представники різних бригад, у тому числі зі 128 ОГШБр, це були реальні штурмовики, котрі відверто розповіли про умови служби в своєму підрозділі, – пояснює Дмитро. – Я погодився й не жалію. Тут дійсно зовсім інше ставлення до бійців – нормальне, людське. Недавно я навіть отримав підвищення – став молодшим сержантом.

Під час одного з крайніх бойових виходів Дубіку довелося бачити ворога впритул, вести ближні бої й одночасно ховатися від дронів.

– Наші позиції – в зруйнованому селі, і росіяни постійно намагалися нас витіснити. Спочатку зруйнували дронами укріплення, далі малими групами пішла піхота. В нашому напрямку висунулися троє штурмовиків, одного ми поклали, інші встигли сховатися. Якийсь час було відносно тихо, далі знову налетіли дрони. Один із наших товаришів отримав поранення – йому відірвало палець на руці. Нам довелося швидко міняти позиції, ховатися від дронів у погребах та підвалах зруйнованих хат, і в якийсь момент було чути, що прямо над нами ходять росіяни. А далі ми вступили в ближній бій з двома ворожими піхотинцями. Здорові, одягнені в свою болотну ряску, вони перекрикувалися, ім’я одного Жора. Він був усього метрів за 10, і мій товариш влучив у нього з автомата. Той скрикнув, забіг за кут зруйнованої хати, але через пару секунд знову вийшов і відкрив вогонь. Мабуть, куля не пробила бронік. Далі підключилися товариші з сусідньої позиції плюс наша мінометка, і росіяни відкотилися. Вони або загинули там, або втекли…

Вогневі точки знову почали «розбирати» з повітря, тому троє наших бійців перебігли в саманний сарай. Над ним одразу зависли ворожі дрони-бомбери.

– Вони зруйнували сарай вибухівкою, нас засипало всередині глиною, дошками, покрівлею… Я був під стіною, яка завалилася й привалила мене по груди. 5 чи 6 годин лежав, не міг відкопати себе, бо зверху постійно висіли російські дрони на оптоволокні й видивлялися, чи хтось вижив. Мене вони не бачили крізь дошки. Ще один товариш сховався в шафі, а третій сидів навпочіпки серед різного мотлоху. Коли я не чув дзижчання пропелерів, поступово відкопувався руками. На щастя, в мене не виявилося переломів чи важких поранень, тільки розрив меніска (досі кульгаю). А потім в якийсь момент над нами секунд 40 не було жодного дрона, і ми встигли перебігти в сусідню напівзруйновану хату й дочекатися темряви. Я біг, шкутильгаючи, незважаючи на розірваний меніск. Із нашої позиції тоді всі вціліли, а на сусідніх, на жаль, кілька хлопців загинули… За весь період, що я воюю, найважче для мене – виносити загиблих товаришів. Сьогодні сидиш із ними за одним столом і вечеряєш, а завтра виносиш їхні тіла – це найважче…

Два роки тому Дмитро воював на Донеччині, теж брав участь у ближніх боях, тому може порівняти підготовленість росіян.

– Наш підрозділ стикався там із бійцями «шторм-z», колишніми зеками, котрих кидали як м'ясо. Ми їх і в полон брали, й тіла вбитих оглядали. Це не були професіонали – озброєні простими автоматами з чотирма магазинами, в рюкзаку кілька пачок патронів, у аптечці джгут плюс іконка й папірець із пін-кондом для мобільного номера. А тут були добре підготовлені штурмовики, це видно з їх поведінки.

Дмитро родом із Запорізької області, всі його рідні (в тому числі дружина й 8-річна донька) проживають у населеному пункті, від якого до лінії фронту менше 30 кілометрів. Сюди вже час від часу долітають ворожі ФПВ-дрони.

– Я виріс тут, знаю всі місця з дитинства, тут усе мені знайоме, це моя земля. До російського вторгнення працював водієм, возив вантажі в Мелітополь, Генічеськ та інші міста, які окуповані з перших днів повномасштабки. Не хочу, щоб мої рідні місця теж опинилися в окупації, тому мені є за що воювати. Оскільки наша бригада зараз на Запорізькому напрямку, час від часу маю можливість бачити своїх рідних. Донька вже багато чого розуміє й час від часу питає, чому я воюю, а батьки інших дітей, її друзів, ні. І я не знаю, що їй відповісти…

Дмитро усвідомлює, що війна сильно змінила його, але впевнений, що після її закінчення зможе повернутися до цивільного життя.

– Просто треба буде, щоб пройшов час. Бо навіть тепер, лежачи в лікарні в Запоріжжі, відчував себе чужим серед цивільних, коли виходив прогулятися. Так, Запоріжжя під постійним ворожим вогнем, але це не порівняти з тим, що відбувається на піхотних позиціях…

• 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
• передова
• війна