Він не може ходити. Але на милість біді хлопець не здається. Він вірить у життя. І закликає інших, хто в страшному полоні несприятливих факторів для здоров’я, не чахнути, а боротися за виживання і бути повсякчас одержимим. Життя ж бо тільки раз дається…

 

Ніхто не знає, що його чатує. Віталій, який мріяв стати електриком, навчаючись професії у Міжгірському ПТУ №12, теж не відчував напередодні ніякого лиха. Щоправда, чув, що в далеких заробітках десь-не-десь стаються і драми, а то й трагедії, отож, виїхавши вперше на лісорозробки у Ленінградську область на Покрови з двома земляками, старався бути обережним. Тут довелося зустріти і 18 роковини життя. А вже через три тижні сталося непоправне. Трактор зачепив щитом смереку, яка гепнула на його плечі. Ще встиг запам’ятати, що спробував встати, а потім надовго втратив свідомість. До тямки прийшов у лікарні, де медики констатували жахливий діагноз: перелом хребта. Серед земляків за нещастя, виявляється, є люди милосердні, а бувають і черстві душею. Одні безкорисливо і терміново сприяли клопотанням лікуватися у відомому київському нейрохірургічному інституті ім. Ромоданова, а інший, як не грішно, безсоромно запросив аж дві тисячі доларів за доставку важкохворого на мікроавтобусі з Росії в українську столицю. Але не грошовиті батьки виплуталися з скрутного становища — руку допомоги простягнув сусід-водій Михайло Медвідь.

 

На жаль, за всіх зусиль столичних медиків Віталій так і не зміг стати на ноги. Параліч намертво прикував юнака до ліжка. Важко було на перших порах адаптуватися до інвалідності, коли із-за неслухняності нижніх кінцівок не міг показатися на людях, перебуваючи постійно в хаті. А ще сутужно для простої сім’ї було з фінансами (особисто він, інвалід І групи, отримує щомісячно 980 грн. пенсії), які йшли на ліки. І не лише на медикаменти. За п’ять тисяч гривень довелося придбати більш-менш зручну коляску, аж дві тисячі витратили на подушку до неї… Недуга прогресувала — з’явилися тривожні пролежні. Світ без добрих людей не буває. Під час лікування у Львові сам Бог, кажуть Мацкалі, підіслав жінку чуйного серця, яка тут опікувалася чужим калікою. Вона порадила податися у Донецьк — там знаходиться медзаклад, який спеціалізується саме на цій хворобі. Без зайвих прохань сама подзвонила туди до знайомих людей у білих халатах і безкорисливо зробила протекцію, щоб верхньобистрянця прийняли без черги. Хосен виявився очевидним — змертвіння шкіри і тканин тіла припинилося. Дух хворого явно воскрес за такого несподіваного і щасливого повороту. Віру в сили підтвердив тим, що знову подався у галицьку столицю, на цей раз для того, щоб на п’ятимісячних курсах здобути фах оператора комп’ютерного набору. Спеціальність ще й як виявилася у пригоді — вже не лише з мобільного телефону, але й через Інтернет має змогу спілкуватися. Саме завдяки цьому зв’язку Віталій вийшов на обласний “Інваспорт”, забажавши займатися… спортом, причому активно. На намір хлопця охоче відгукнулися спортфукціонери, зачисливши його в свої члени. А точніше сказати — в команду спортсменів з обмеженими фізичними можливостями з лижних перегонів. Мацкаль вже двічі з своїм наставником-келечинцем Василем Ковалем — тренером збірної Закарпаття побував у Турківському районі Львівщини, де знаходиться реабілітаційний центр для подібної категорії спортсменів. Особливо пощастило останнього нещодавнього разу. Там перед стартом кубка світу у Фінляндії проходила тренувальний збір параолімпійська збірна України, з якою мав шанс не тільки познайомитися верховинець. На його фізичні кондиції вже звернули серйозну увагу тренери збірної і, не виключено, що незабаром його зачислять у її резервний склад. Директор обласного відділення “Інваспорт” Андрій Чигіль, відвідавши нашого земляка у В. Бистрому минулого місяця, вручив амортизатор для шліфування рухів палицями на лижні і пообіцяв вже сучасного гатунку боб — це такі собі лижі з сидіннями для спортсменів-інвалідів.

 

Про те, що Віталій Мацкаль горить задумом підкорити спортивні вершини, дивись, й олімпійські, відчувалося за нашої зустрічі у нього вдома. З вогником в очах говорив про плани, відступати від яких ні за яких обставин й гадки не має. Тренується з повною віддачею сил щодня. Сильний духом 27-річний справжній мужчина радить іншим слідувати його прикладу, хто втрапив у хворобливу біду, щоб за неї не розчаровуватися у житті. Навіть дає номери своїх мобільних телефонів (0967679213, 0950941610), щоб надати консультації з приводу того, як з власного досвіду переборювати важкі життєві перепони. Сподіваємося, що ними зацікавляться і заможні люди, не байдужі до чужого горя і матеріально допоможуть спортсмену за підготовки до стартів. Бог, як кажуть, відтак їм сторицею віддячить…

 

Присутня за нашої бесіди мати Настя Іванівна, теж, до речі, інвалід, висловила вдячність всім тим, хто допомагав сину у важкі для нього моменти. Передусім слова подяки щиросердечно адресувала синевирцю-киянину Михайлу Сятині, який був нардепом, колишньому головлікарю райлікарні Василю Царю, котрий ще й тепер навідується до них, щоб підставити плече, начальнику відділення “Коопінвестбанк” Миколі Пилипчинцю, а також, на жаль, вже покійній міжгірчанці Володимирі Долгош. Добро, що не кажи, а не забувається.