Молодший сержант Михайло на позивний "Кеша" воює в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді з травня 2022 року, з перших днів створення нового стрілецького підрозділу.
Як йдеться на сторінці 128 окремої гірсько-штурмової бригади, Кеші 32 роки, він із Закарпаття, з Великого Березного й зараз командує окремим взводом протитанкових керованих ракет, працює з «Джавелінами».
"На початку створення наш підрозділ складався виключно з хлопців із Великоберезнянської громади, ми всі разом потрапили в 128 ОГШБр, – розповідає Кеша. – Але з часом особовий склад змінився – хтось перевівся в інші підрозділи, хтось вибув через поранення, троє хлопців, на жаль, загинули. З них двоє моїх земляків, котрих я добре знав, – Іван Бажура та Іван Глуханич".
Михайло неодноразово брав участь у штурмах, тримав активну оборону, пройшов разом із бригадою найважчі напрямки – Запоріжжя, Херсонщину, Донеччину… Отримав кілька контузій, багато разів дивився смерті в очі.
"Особисто для мене найважче було в Роботиному, – продовжує Кеша. – Я був там у період, коли росіяни почали активні штурми з великою кількістю бронетехніки й піхоти. Під час одного з них почалася атака одразу з чотирьох напрямків, а безпосередньо на нашу вогневу точку рушили два ворожі танки і три БМП. «Бехи» зупинилися за кілька сотень метрів і почали вивантажувати піхоту, танки прикривали їх вогнем. Застосувати «Джавелін» було неможливо, техніка знаходилася надто близько, почався ближній бій із автоматами й кулеметами. Ми відбили той штурм, спалили всю ворожу техніку за допомогою АТ-шок (шведський одноразовий протитанковий гранатомет, який уражає бронетехніку з ближньої відстані), а піхоту знищили або відкинули вогнем зі стрілецької зброї. Найближча ворожа «беха» добралася до наших позицій на сто метрів, де й згоріла. У тому бою з 5 піхотинців на нашій позиції один загинув, один отримав поранення, а я – контузію".
Найдовша «ротація» в Роботиному для Михайла тривала 10 днів. На бойовій позиції він мав бути з напарником, однак після поранення його евакуювали, тому Кеша залишився сам.
"Моя вогнева точка – невелике укриття, зміцнене дошками й колодами, поруч стояла спалена наша й ворожа техніка. Росіяни бачили наші позиції й намагалися дістати їх вогнем. Одного разу FPV-дрон вибухнув прямо над головою. Від вибуху дошка вдарила мене по шоломі, але укриття витримало. Спати там можна було хіба по годину-дві на добу, їсти не хотілося… На сусідній позиції важко поранило піхотинця, і я спробував його евакуювати. Тільки почав витягати з укриття, як позаду за кілька метрів прилетіла міна. Я скотився разом із пораненим у щілину (отримав ще одну контузію), вичекав час і знову потягнув товариша назовні. Ми доповзли до згорілого танка й сховалися під ним, росіяни одразу відкрили вогонь. Мінометний обстріл тривав хвилин 40, міни вибухали зовсім поряд, але ми вціліли. Коли настало затишшя, я дотягнув пораненого до точки евакуації й передав медикам", – згадує Михайло
"Що допомагає триматися в найважчі хвилини? У нас дуже хороший колектив – хлопці з різних регіонів України – Київщини, Хмельниччини, Закарпаття, є навіть румун із Буковини. Ми всі знаємо один одного і впевнені – якщо щось станеться, кожен прийде на виручку…", – підсумовує захисник.
