Журналісти здолали лише частину «винного шляху» Берегівщини
Три роки тому в Берегові зібралися приватні винороби краю, які об’єдналися в спілку, аби створити «Винну карту Закарпаття». Це було зроблено для того, аби турист, який відвідує винні підвали, був стовідсотково впевнений у найвищій якості запропонованої йому продукції та в належному обслуговуванні. Дрібні винороби нарешті зрозуміли, що є не конкурентами, а партнерами, які повинні спільно зберігати давні традиції, стежити за якістю напоїв і вирішувати власні проблеми.
Єдиний вихід – поєднувати виноробство і туризм
Спілка вирішила сертифікувати продукцію виноробів – взірці напоїв мали направляти на перевірку до одеського Інституту виноградарства й виноробства імені В. Таїрова. Невдовзі був створений і «Закарпатський винний шлях», який проліг від Ужгорода до Виноградова – місцевостями, де почали виробляти одні з найкращих вин у Європі ще 300–400 років тому.
Однак і сьогодні приватні винороби змушені все ще працювати «у тіні». Верховна Рада так і не затвердила проект закону «Про виноград і вино», яким би дозволялося приватникам легально продавати свою продукцію. Тому наші ґазди змушені вдаватися до хитрощів: вино продають лише прикриваючись туристичним бізнесом. Тобто на фестивалях або у власних садибах, де влаштовують дегустації. Добре, що є хоча б така можливість. Однак натуральне вино, яке виготовляється за традиційними технологіями, для масового споживача України досі майже недоступне. У магазинах – лише продукція «корпорацій», що її часто й вином назвати важко.
Тому можна сміливо сказати, що туристам, які замовили похід Закарпатським винним шляхом, несказанно пощастило. Щоправда, витримати весь маршрут майже нереально жодному з шанувальників сонячного напою. Бо кожен із господарів, якщо вже запрошує, то не відпускає гостей, доки ті не перекуштують усе. А це, знаєте, досить нелегко...
З історії виноробства: від Римської імперії – до сьогодення
Нещодавно, закарпатські журналісти мали нагоду пройти частину «винного шляху» – по Берегівському району. Розпочалася екскурсія з «Музею Берегівщини». Його директор – невтомний Іван Шепа, ознайомив не тільки з надзвичайно цікавою історією району та міста, а й з традиціями виноробства. Незабаром музей має суттєво розширитися. У підвальному приміщенні закладу вже цього року планують відкрити перший на Закарпатті музей виноградарства та виноробства. Іван Шепа каже, що відшукав підтвердження факту – цей підвал із високим арковим склепінням був побудований ще на початку 1300-х років монахами-францисканцями саме для зберігання вина, а 1629 року відновлений королем Угорщини, графом Ґабором Бетленом. Тут буде наочно показано весь процес виготовлення вина: як це робилося в давнину і донині.
Закарпаття належить до регіону, де виноградарство культивують із давній часів. Тут проходили північні кордони Римської імперії, а легіонери, за наказом імператора Пробста (276–282 рр.), у мирний час повинні були садити і виноград. Припускають, що на території сучасної Берегівщини було прикордонне укріплення римлян під назвою Перегіум. І достеменно відомо, що племена угорців, які прийшли в Дунайську низовину на початку Х ст., завезли сюди середньоазійські столові сорти винограду.
Першим виноробам довелося пережити багато лиха – і першим стало спустошливе нашестя орди Батия 1251 року, коли виноградники були знищені. Аби відродити прибуткову галузь, угорський король Бейла ІХ запросив сюди німецьких та італійських колоністів-виноградарів (вінцлерів). Вінцлери звільнялися на 10 років від податків та церковної десятини. Саме в цей час набувають поширення такі сорти винограду, як Рислінг, Фурмінт, Гарш Левелю, Серемський Зелений, Бакатор. 1351 року чеський король Карл ІV привіз із Франції Піно, Совіньйон, Шардоне, Мерло та Каберне. Найкраще вино потрапляє передусім на королівський стіл.
Цікава історія появи в нас високої дерев’яної опори для винограду – луґоша. 1502 року, коли східна частина Угорщини відійшла до Османської імперії, виноградарство краю розвивалося під впливом Малої Азії та Балкан. Саме з балканських країн до нас потрапив і луґош. У той час крайові вина якістю не поступалися токайським і шопронським, експортувалися до Пруссії, Росії, Польщі, Голландії. Згідно з документами, частина виноградників навіть належала російському царю Петру І.
Сприяла розвитку виноградарства, хай як дивно, навіть революція 1848 року. Тоді поміщики й монастирі розпродали їх учорашнім батракам. Відтоді стрімко зростають площі виноградних насаджень, поліпшується асортимент, якість. Однак 1857 року до Європи разом із посадковим матеріалом з Америки був завезений небезпечний шкідник – філоксера, який за 15 років майже знищив дві третини виноградників. Виявилося, що страждає коренева система лише європейських сортів. Тому 1881 року почали завозити щепи зі США, стійкі до шкідника. З часом знищені виноградники знову забуяли. Відтоді Береґсас міг конкурувати з будь-яким іншим виноробним регіоном Європи. Столові вина, які виготовлялися на Берегівщині, 1911 року було визнано кращими за знамениті токайські.
Однак створення колгоспів на Закарпатті у 1947–48 роках призвело до конфіскації виноградників. Та невдовзі виявилося, що для догляду за ними потрібні кваліфіковані робітники. Тому за якийсь час колишнім господарям дозволили орендувати власні виноградники. Уже 1965 року їх площі становили 14500 га, причім переважали саме європейські сорти (до 74 %). Однак після антиалкогольної кампанії наприкінці 1980-х насаджень поменшало катастрофічно – більш ніж на 10 тисяч гектарів. Залишилися тільки гібридні ізабелльні сорти, що колись вважалися у виноградарів ледь не бур’яном. Близько 35 % виноградних кущів вже мали вік понад 20 років. Здавалося, славна ера виноробства на Закарпатті завершилася...
В «орлиному» підвалі – 35 сортів вина
Господар винного підвалу, який судилося відвідати, – виноградар і винороб у третьому поколінні Карло Шош. Його обійстя – у селі Кідьош, поблизу Берегова. На подвір’ї – інструменти, пов’язані з виноробством. Наприклад, старовинний путень, у який поміщалося до 25 кг грон. Чоловіки ставили його на плечі й проходили одразу 4–6 рядів. А от збирали виноград переважно жінки. Раніше переробляти урожай починали одразу на виході з ряду: тут сонячну ягоду висипали на млинок.
Прізвище Шош (з угорської – орел. – Авт.) викарбувано на діжках. До речі, старі дубові бочки також не пропадають – вони годяться для приготування виноградної паленки (тюрке).
Починаючи з XVIII століття, предки Карла Шоша як по батьківській, так і по материнській лінії були знаними виноробами. Найстарший – дідусь по лінії матері – Шандор Бочкаї, мав навіть звання старшого виноградаря. По батьківській лінії всіх чоловіків трьох поколінь звали однаково, а саме – Карло Шош. І всі вони були професійними виноробами. Чи міг наймолодший із них обрати іншу професію? Звісно, ні. Це ж традиція!
У 1920–30-х роках сім’ї Шош та Бочкаї мали майже 10 гектарів виноградників, власні пивниці. Початок минулого століття вважається золотою ерою, розквітом Берегівського виноробного краю. Дві тисячі гектарів кущів зростало на пагорбах, аби доглянути їх, щорічно залучали до 15 тисяч найманих робітників!
Однак після колективізації все приватне стало державним. І лише коли в незалежній Україні розпочався фермерський рух, Карло Шош зумів повернути родині раніше орендований виноградник, який став частиною фермерського маєтку. Нині сім’я Шош працює на 6 гектарах, вирощуючи близько 60 сортів винограду.
«Щоб закласти гектар нового виноградника, треба 18–20 тис. грн, а перші роки врожаю можна й не побачити, адже не відомо, чи приживуться саджанці, – розповідає наш гід Віктор Дем’янович. – А якщо виноград удався, починається ще більш копітка робота, пов’язана з обробкою плодів, з доглядом за вином, утримуванням підвалу й бочкового парку. Тобто вихідних у винороба майже нема».
Карло Шош, мабуть, єдиний в області винороб, який має близько 35 сортів вина. Деяких усього з десяток літрів – для асортименту. Тому й туристам надає найширшу дегустаційну карту – до 22 сортів. Карту видають кожному – можна відзначити, яке вино найбільше сподобалося, що дуже зручно. За правилами, саму дегустацію починають із легкого білого сухого вина, а завершують солодким червоним. За слов’янською традицією, під кінець ще роблять для охочих «контрольні постріли» – вермутом та 55-градусною виноградною горілкою – Адьош Палінко.
До речі, навіть дружину Карло Шош-онук обрав із сім’ї виноробів, також на «орлине» прізвище Шош. І присвятив їй одне з найпопулярніших вин із власної колекції. Десертне «Жужіко, ти моя солодка» на всіх фестивалях розкуповують миттєво. Виховав винороб і двох дорослих синів. Старший, Жолт, пішов стопами батька. А молодший, Роберт, став підприємцем, планує також виготовляти діжки, приладдя для виноробства. Серед чотирьох онуків також ростуть послідовники, які продовжать сімейну справу, збережуть майже 300-річні традиції.
Відродження виноградарства – справа честі
У Берегові вже десятий рік поспіль проходить міжнародний фестиваль вина. Під час нього не забувають і про відомих виноробів минулого. Наприклад, про берегівського професора Бертолона Ліннера (1887–1969), який поряд із хірургічною діяльністю, захоплювався розведенням нових сортів винограду. Гібрид від схрещування Рислінгу Рейнського і Трамінера названо його ім’ям.
Згадують і про керівника латифундії графів Шенборнів-Бухгеймів, вченого-виноградаря Нандора Цейнера (1850–1928). Саме він узявся за висаджування нових сортів після нашестя філоксери, свої статті друкував у спеціальних виданнях з виноградарства у Будапешті. Саме доктор Цейнер, переселившись 1881 року з Мункача в Береґсас, став засновником і головою першого Берегівського об’єднання виноградарів.
Процес відродження приватного виноградарства й виноробства на Берегівщині розпочався завдяки невеликій громаді ентузіастів, які 2001 року згуртувались в кооператив. Він став основою для єдиного в Україні Лицарського винного ордену, що названий на честь святого Венцела (міфічного покровителя виноробів). Тепер права виноробів захищає і «Спілка приватних виноградарів та виноробів Закарпаття».
Однак держава, уряд нічого не зробили для підтримки приватного виноробства. Мало того: людям із цієї галузі відвели досить принизливу славу мало не самогонників! Наші винороби можуть лише сумно згадувати часи, коли їхні вина були бажаними на столі королів, коли пагорби Берегівщини рясніли виноградниками. За приклад ставлять сусідню Угорщину, де дрібним виробникам дозволили розливати й реалізовувати напої власного виробництва. З нового урожаю 360 літрів ґазда залишає собі, за решту сплачує акцизний збір і має право продати, кому забажає. У виграші всі: держава поповнює бюджет, підприємець заробляє кошти на розширення виробництва, а споживач має вибір високоякісних домашніх вин.
Допомога приватним виноробам у компетенції парламенту. Нині її відчувають лише великі промислові підприємства (скажімо, «Айсберг», «Котнар»), які в останні роки засадили виноградні плантації європейськими сортами. Хоча, зрозуміло, що «заводське» вино ніколи не дожене смаковими якостями те, що виготовлене дбайливими людськими руками...
Іван Шепа закінчує облаштувати підвал – перший музей виноградарства і виноробства на Закарпатті. Місяці тривала копітка щоденна праця, потрібно було вичистити приміщення від сміття, яке тут накопичувалося роками. Далі – реставрація, і нарешті останній етап – на підлогу кладуть спеціальну цеглу. Довелося замовляти її аж у Луганській області. На кожній цеглинці вже викарбовують прізвища тих, хто допоміг музейній справі, – грошима, своїми руками, експонатами.
Ім’я Карла Шоша – одне з перших. Це відзнака його заслуг як визнаного винороба, хранителя давніх традицій. 2007 року Президент України вже вдостоїв берегівця почесного звання «Кращий фермер України». На фестивалях вина Карл Шош також здобув чимало нагород – серед них 14 золотих медалей. Нещодавно знаний винороб із Кідьоша відзначив своє 60-річчя. Він і досі справжній «орел». Єдину має мрію: аби розправили свої крила його колеги – дрібні винороби. А берегівські вина з приватних плантацій знову славилися на весь світ.
