Повені, як і землетруси, належать до тих стихійних лих, у боротьбі з якими людина зазвичай приречена на поразку. Тільки від паводків на р. Тисі потерпають 5 країн Європи. Телебачення постійно показує сюжети про руйнівні наслідки великої води в різних регіонах світу. Від неї гинуть сотні й зазнають матеріальних збитків мільйони людей.
Щороку закарпатці, особливо в гірських районах, і зокрема ужгородці з тривогою чекають на весняні паводки й повені, але трапляються вони й восени, як у листопаді 1998-го, і влітку, як цьогоріч. Люди намагаються всіляко боротися з цим лихом, але в більшості випадків стихія сильніша за них. Кожного року підтопленими виявляються кілька населених пунктів області. Тривалі спостереження свідчать, що весняні паводки на Закарпатті зазвичай виникають унаслідок інтенсивного танення снігу в горах, а також рясних дощів. Саме тепла погода, яка трималася в січні, лютому та квітні 2006 року, зумовила танення снігу, через що Уж вийшов із берегів і підтопив дві каналізаційні насосні станції. В підсумку на правобережжі міста було зупинено відкачування стоків на очисні споруди, відтак, у квітні постраждали дитяча залізниця, вулиця Ужанська та частина Боздоського парку.
Того ж року напружена ситуація виникла в с. Великі Ком’яти на Виноградівщині. Тут річка Боржава перелилася через дамбу, підтопивши одну з вулиць (рівень води сягав 1 м), у тому числі понад 20 житлових будинків, мешканців яких довелося евакуювати. А 6 квітня сталося просідання п’ятої опори мосту на р. Тисі поблизу с. Веряця Виноградівського району. Як наслідок - без сполучення залишилися Хустський, Тячівський, Виноградівський та Міжгірський райони. На відновлювальні роботи було витрачено майже 30 мільйонів гривень…
З історії
У давнину річка Уж розгалужувалася на три рукави, які створювали дельту. Перший із них протікав у напрямку сіл Дравці - Баранинці - Геєвці, другий - до Минаю - Тарнівців, третій - до с. Бежовці (Словаччина), що підтверджується грамотою від 17 квітня 1355 року. Сліди цих рукавів можна побачити й сьогодні, а по них неважко встановити початкові русла Ужа. Саме їх зміна є однією з причин частих повеней, від яких особливо потерпали низовинні частини міста, зокрема Далаго (нині Галаго), Болотина, Мочар (район вул. Берчені).
Велика повінь в Ужгороді відбулася 1867 року. Водою знесло купіль із мінеральною водою, котра знаходилася на правобережжі міста (нині тут автостанція Перечинського напрямку та банно-пральний цех). А найбільше постраждала лівобережна частина - шкіряний ряд (нині Київська набережна). Ще більша повінь мала місце 1893 року. Тоді в серпні бурхливі води Ужа зруйнували дерев’яний пішохідний міст, який знаходився трохи нижче, ніж нинішній. Новий залізний, що став пішохідно-транспортним, збудували в 1896-1897 роках.
Паводки останніх десятиліть
Закарпаття через своє географічне положення належить до паводконебезпечних регіонів Європи. Нині паводкові ситуації в області повторюються до 8 разів на рік. Але повені 1998 і 2001 років запам’яталися найбільше. 1998-го, на відміну від 2001-го, були затоплені всі підвальні приміщення гуртожитків №№ 1, 2, 3 та спорткомплекс УжНУ, Падіюн, вулиці І. Франка, Павлова, Яна Гуса, Гарайди, частково Митна, Закарпатська, пл. Лаборця, Студентська набережна й стадіон “Авангард”. Нині мало кому відомо, що повені 1998 та 2001 років зруйнували єдиний у Європі й один із двох у світі музей лісосплаву на Чорній ріці (неподалік Міжгір’я). Згодом його намагалися відновити, але через брак коштів та байдужість влади нічого з цього не вийшло. Такий музей тепер є лише в Канаді
Трагедія на р. Тисі
Факти про повінь, що сталася в Тячівському районі 1970-го, для багатьох є невідомими й нині. В колишньому Радянському Союзі їх замовчували, адже тоді все трагічне ставало таємним. Унаслідок цього стихійного лиха загинуло 5 людей. Страшні дні 13-14 травня назавжди закарбувалися в пам’яті мешканців району. Тоді житловий фонд м. Тячева був пошкоджений на 90 відсотків. Із 1860 будинків, які постраждали, понад 50 потребували повної відбудови.
Очевидець трагедії Ярослав Гук, у той час головний архітектор Тячівського району, розповідає: “13 травня до мене приїхали спеціалісти Закарпатського інституту проектування міст для складання генерального плану с. Бедевлі. Наближаючись до дамби, що перешкоджала розливу р. Тиси, ми побачили страхітливу картину - вода підійшла до верхнього рівня. Я сказав колегам, аби вони негайно поверталися до Ужгорода. Прийшовши додому, розповів дружині, що побачив, і запропонував їй поїхати подивитися на рівень води. Не минуло й кілька хвилин, як вона повернулася з плачем та криком: “Дамбу прорвало, і вода затоплює місто”…
Як веде далі Ярослав Гук, через годину все раптово потемніло, Тячів було знеструмлено, обірвався телефонний зв’язок - місто затопило. “З керівників району на місці залишилися тільки ми двоє з А. Лупаком: голова райвиконкому був у відрядженні в Чехословаччині, заступник голови й голова райплану їздили районом. Зв’язку не було, тільки по рації ми змогли повідомити управління КДБ, обласну раду й обком партії про трагедію, що сталася.
За кілька годин затопило все, вода підмила стіни саманних будинків, і дахи від них пливли перед нашими очима, мов кораблі без капітанів. На дошках, дерев’яних уламках будівель несло домашніх тварин: собак, котів, курей, свиней, а також щурів та мишей, майно людей, товари з магазинів.
Для контролю за стихією я встановив біля будівлі райвиконкому нівелірну рейку, за якою робився відлік затоплення, а за топографічною картою міста оцінювався рівень води, який в окремих місцях сягав
3 м. Ці дані погодинно передавалися в Ужгород.
На допомогу Тячеву прийшли військові з бронетранспортерами. З дахів будинків, дерев ми врятували понад 30 людей. Картина була жахлива, крики про порятунок лунали всіма мовами. Лише на третій день рівень Тиси знизився й вода на території міста почала спадати. Однак це ще не був кінець, адже стихійне лихо завдало Тячеву чималих збитків, і на нього чекала відбудова”… Ця повінь увійшла в історію нашого краю як одна з найсумніших подій. За своєю руйнівною силою вона була схожою на ту, яка сталася в місті 10-11 липня 1913 року.
Та це ще не всі біди, котрі принесла людям річка Тиса. Наприкінці грудня 1947 року в її басейні сталося аномальне явище: температура повітря піднялася з мінус 14 до плюс 12 градусів. Унаслідок цього тільки за одну добу повінь знищила 33 мости, знесла близько 60 тисяч кубометрів ґрунту, затопила селище Вілок і частину м. Хуст. Наступні повені в басейні р. Тиси відбулися в грудні 1964, травні 1970, липні 1980, листопаді-грудні 1992 років.
Природні фактори, пов’язані з несприятливою гідрометеорологічною ситуацією, спричинили небезпечні повені 1700, 1730, 1864, 1887, 1895, 1900, 1911, 1913, 1926, 1927, 1933, 1941 років. У той час їх періодичність становила в середньому 18,7 року. В повоєнний час вона значно зросла, і повені відбувалися приблизно через 1,98 року. При цьому кожна наступна супроводжувалася все більшими зсувами ґрунтів та сольовими потоками.
Природні катаклізми 2010 року
Тільки за останні десятиліття ми стали свідками частих атмосферних опадів, у тому числі й зливових. Ось і цього року наша область, як і більша частина європейських країн, ще й досі відчуває на собі наслідки незвичних злив. Для мешканців Закарпаття 2010-й став періодом природних катаклізмів, які завдали великої шкоди населеним пунктам. Повінь, спричинена сильними дощами 3, 4, 15, 16 червня та 3, 4, 7, 8 липня, наробила багато біди в низовинних селах Мукачівського району. За повідомленнями управління МНС, тут загалом постраждали села 8 сільських рад, 5354 га сільськогосподарських угідь, загинули посіви на площі 654 га. Попередня сума збитків сільгосппідприємств району - 5076000 грн., а водогосподарських об’єктів - 6370000 грн. Найбільше з усіх постраждало с. Ракошино. Мешканці села розповідають: велика вода прийшла так стрімко, що вони навіть не встигли повиносити в безпечне місце домашні речі й інше майно. А в Тячівському районі внаслідок сильних злив 7-8 липня постраждало с. Тарасівка, де було підтоплено 20 дворогосподарств. У цьому ж районі удару стихії зазнало й с. Новоселиця, де підтоплено 15 дворогосподарств, пошкоджено 2,2 км дорожнього покриття. На Міжгірщині ж водою зруйновано залізобетонний міст у с. Присліп.
Учені доводять: ситуація, яка склалася, є наслідком того, що, розгорнувши в нашому краї активну й необдуману комерційну діяльність, людина знищує золотий фонд Карпат - праліси, котрі формувалися під впливом природних факторів упродовж тисячоліть, а тепер втрачають вони захисну роль у кліматоутворенні, водорегулюванні та ґрунтозахисті.
