У серії "De profundis" видавництва "Грані-Т" вийшла збірка есеїв закарпатського письменника та журналіста Олександра Гавроша "Точка перетину". Свого часу тексти книжки друкувалися у таких часописах, як "Український тиждень", "Україна молода" та "Український журнал".
"Точка претину" це - репортажі виключно про строкате Закарпаття, а точніше - про самобутність його етнічних груп: українців, румун, угорців, поляків, ромів, словаків, німців, чехів, волохів, євреїв, кожна з яких має свою історичну долю на клаптику землі під Карпатами у 12 тис. кв. км. Ці люди додають Закарпаттю родзинки, й вирізняють на тлі інших регіонів України. Ось як пише Гаврош про євреїв, яких за переписом 2001 р. нараховується на Закарпатті близько півтисячі. "Хоча ні, одна риса таки залишилася це - славнозвісний єврейський характер, який не підлягає асиміляції. Бідна людина - мертва людина. Руки не роблять нічого, все робить голова", - повчає свого сина Хаїма єврей Байниш Зісович із книжки Вана Ольбрахта, хоч сам ледве зводить кінці з кінцями".
За словами Гавроша, стимулом для написання "Точки перетину" стала ситуація відсутності в Україні літератури про закарпатські національні меншини та етнічні групи. Мовляв, туристичні путівники і мапи видаються, а от книжок про етнічні села - обмаль. Мало знають одне про одного не тільки самі закарпатці, але й їхні співвітчизники з інших областей та сусіди за кордоном. "Словацький будитель Незабудов-Носак, відвідавши Ужгород і Мукачево, назвав свої враження від подорожі "Листами з невідомої країни". Таке враження, начебто він писав про Лаос чи Таїланд, а не про сусідній народ, з якими словаки жили в одній державі понад тисячу років", - пише Гаврош в есеї "Словацька вулиця"
Один з моїх ужгородських друзів розробляє ті самі путівники і мапи, і при нагоді жаліється що в Україні мало толкових путівників та мап про його край. І не тільки українською мовою, але й іноземною. Кожен переймається "власною сорочкою", і це - добре. Вже читаючи "Точку перетину", я зрозуміла, що ця збірка є добрим літературним путівником. Така собі літературнао-нтелектуальтна мапа по місцям поселення етнічних меншин. Де ступала, радше, нога журналіста, аніж туриста. Так, прочитвши есей "Місто (не) нашої пам'яті" про словацьке містечко Свидник, розташоване за 130 км від Ужгорода, захотілося туди потрапити. Колись більшу частину цього міста складали русини-українці. У Свиднику є чотири музеї, кожен з яких розповідає про історію України, картинна галерея, яка є частиною Музею української культури.
Книжка цікава тим, що автор розповідає про своїх земляків через призму історії, георафічних та соціальних умов. Читач, наче, одночасно перебуває у трьох часових вимірах: минулому, теперішньому та майбітньому. Гаврош чи не у кожному есеї ставить риторичні запитання на кшалт: "Бо хто проміняє царські умови на невпевненість завтрашнього дня на чужині?" ("Наречені за Апша де Жос").
Здається, немає сенсу докладно переповідати кожен есей чи назву книги - вона та обкладинка говорять самі за себе: кільканадцять нацменших зійшлся під одним дахом, що називається Закарпаття. І, хоч сусіди мало що знають одне про одного, співіснують в мирі. Адже за тисячу років тут не було масштабних національних протистоянь.
Окремо хочеться сказати про ілюстрації "Точки перетину", які зроблені автором під час подорожей до місць компактного проживання нацменшин. Світлин багато, чи не половина книжки, проте вони дуже вдало доповнюють текст. Останній читається легко, родзинок додають закарпатські діалекти та маловживані українські слова. Втім чомусь книжка залишає в душі слід сентиментальності, смутку, а не оптимізму. Можливо, таким і є реальне життя закарпатців?
