Протистояння Росії і Грузії дає шанс Україні
Минулорічне підвищення світових цін на енергоносії утнуло злого жарту з арабами і Росією. Обидві потуги, отримавши додаткові кошти у бюджет, спрямували їх на задоволення своїх далеко не найшляхетніших амбіцій. Зокрема, зовнішня політика Росії, котра ніколи не відзначалася особливою поміркованістю, стала максимально агресивною. Так підгулялий хлоп, відчуваючи у кишені грубу суму, починає чіплятися до всіх і встановлювати власні порядки.
Оскільки роздутий бюджет Міністерства закордонних справ Росії слід якось виправдовувати, воно розгорнуло бурхливу активність, спрямовану на утвердження російських позицій у сусідніх країнах. Все би нічого, тільки виявилося, що гроші у міжнародній політиці є далеко не вирішальним фактором. Найчастіше, навпаки, фінансова інтоксикація веде до погіршання, а не до покращення зовнішньої політики. Якщо “голь на выдумку хитра”, то багаті не можуть похвалитися не тільки особливою вигадкою, а й елементарним здоровим глуздом. Колись посол Радянської Росії у Швеції Олександра Коллонтай купувала собі одну розкішну сукню і роками оновлювала її (перешивала комірці та інші аксесуари), щоб виглядати щораз на висоті. Зате їй вдалося забезпечити доброзичливий нейтралітет Швеції щодо Росії. Навряд чи цього було би досягнуто, якби пані посол мала кошти не тільки на нові сукні, а й на таємну підтримку шведських комуністів, розвідувальної мережі та ведення різних інтриг при королівському дворі.
Нинішні російські дипломати на грошах не економлять. Наслідком цієї бурхливої активності стало значне погіршення стосунків з сусідами. Проявом цього стала нещодавня стурбованість МЗС Росії з приводу уявних утисків російської мови в Україні, новий виток торгової війни між нашими двома країнами. Заїжджена тема російської мови стає черговою паличкою-виручалочкою, коли якихось серйозних претензій немає, а повимахувати руками усе ж треба. Після того, як справді болюче для Росії питання про вступ України до НАТО тимчасово знято з порядку денного, слід було терміново знайти якусь іншу драстичну тему. Дарма, що вона надумана і ніяк не сприяє зміцненню взаємовигідних стосунків – головне, щоб на ній можна було вигідно піаритися.
Іншою нав’язливою ідеєю російської дипломатії стала боротьба за демократію у Грузії. При цьому Росія ще не дійшла до практики США, котрі колись боролися за демократію у Сербії відкритими військовими діями. Однак погіршення російсько-грузинських взаємин відбувається настільки стрімко, що не можна нічого виключати. Формальним приводом до ескалації конфлікту стало перебування російського військового контингенту у Грузії, що тільки зараз поступово виводиться додому. Природно, що серед російських військових є офіцери Головного Розвідувального Управління Генштабу Збройних Сил Росії, котрі ведуть свою повсякденну рутинну роботу – вербують агентів з місцевого населення і особливо політиків, збирають інформацію про військовий потенціал і політичну ситуацію тощо. Розвідувальну діяльність одна проти одної ведуть усі держави (окрім найдрібніших) і на це прийнято закривати очі, поки вона не переходить певну межу. Проте курс Грузії на вступ до НАТО, а ще більшою мірою роздутий бюджет російських спецслужб призвели до того, що комусь зрадило почуття міри. Про конкретні деталі ми дізнаємося нескоро. Але ряд російських офіцерів в Грузії було арештовано. У відповідь Росія оголосила транспортну і фінансову блокаду Грузії, перекрила єдиний легально діючий пропускний пункт на сухопутному кордоні, розгорнула санкції проти грузинської діаспори (багато представників якої перебувають у Москві і Пітері незаконно), відмовилася від будь-якого грузинського експорту. Дарма, що арештованих офіцерів незабаром було передано місії ОБСЄ – сам факт їхнього арешту було використано для галасливої зовнішньополітичної кампанії, чиї наслідки аж ніяк не сумірні з дрібним приводом. Втім коли хтось хоче почати бійку, для цього особливих приводів і не потрібно.
Об’єктивно Росія зацікавлена у збереженні нинішньої ситуації у грузинських автономіях Абхазії і Південної Осетії, котрі де-факто вийшли з-під суверенітету Тбілісі. Наявність у цих автономіях так званих миротворчих російських військ давно є дестабілізуючим фактором. Провести в цих автономіях плебісцит про перехід під російську юрисдикцію (як нещодавно у Придністров’ї) не вдасться, хоч комусь і дуже кортить. Це могло би, принаймні, ускладнити будівництво двох нових нафтопроводів через Грузію, здатних змінити усю геоекономічну ситуацію у Східній Європі. Там же, де йдеться про мільярди нафтодоларів, використовується будь-який найдрібніший привід для збурення. Україна занадто часто переконувалася у цьому, тепер довелося і Грузії.
Пострадянські республіки (як-от Естонія) мають досвід успішного протистояння Росії – при підтримці євроатлантичних держав. Зрозуміло, що Грузія за її складних господарських обставин може вистояти тільки за дипломатичного й економічного сприяння США. Так сама Росія штовхає свою сусідку до американських обіймів.
Колишній Pax Sovetica усе більше дезинтегрується. Росії через її занадто сильні імперські традиції так і не вдалося стати регіональним лідером, хоча світове співтовариство один час і схилялося до такого варіанту. В Україні обговорювалася можлива модель взаємин з могутнім північним сусідом за зразком відносин між Канадою і США. Все це було можливо, але не при таких “дипломатах” як К.Затулін, Ю.Лужков чи В.Жириновський, не через надумані конфлікти навколо Коси Тузли і кримських маяків. Поки зовнішня політика Росії зосереджена великою мірою на Грузії. Кавказ традиційно рятував Україну від надто прискіпливої уваги Росії, давав нам тайм-аут. Зараз Україна отримала його вчергове. Це час для здобуття уроків, для осмислення нового місця України у світі, що стрімко змінюється. Стосунки України з Росією значно багатогранніші, ніж у Грузії. Тому вони не сміють доводитися до такого градусу напруження. А проте рішучість і твердість офіційного Тбілісі гідна усілякої поваги.
Сергій ФЕДАКА,
"Старий Замок "Паланок"
