Миколі із позивним «Сивий» 58 із половиною років, він у ЗСУ з перших днів війни. Що таке реальні бойові дії, «Сивий» знав задовго до російської агресії, тому що в радянський період під час строкової служби кілька місяців відслужив у Афганістані.

В Афганістані чоловік брав участь у ближніх зіткненнях, дійшло навіть до рукопашного бою, після якого в бійця залишився шрам від ножа душмана. Історію воїна розповіли на сторінці 128 Закарпатської бригади.

– На строкову службу мене призвали в 1985 році й направили в польське місто Вроцлав, – розповідає Сивий. – Раніше воно називалося Бреслау й до кінця Другої світової війни належало нацистській Німеччині. Сліди минулої історичної епохи ще залишалися в місті. Наприклад, наш підрозділ розмістили в колишньому військовому містечку вермахту, будівлі якого були збудовані у формі свастики. Приміщення для солдатів там були дуже комфортні – не просторі казарми для кількох десятків військових, а невеликі «кубрики» на сім чоловік. На території містечка стояла колишня офіцерська лазня, при вході в яку на всю стіну виднілося зображення гербу Третього рейху – орла зі свастикою в кігтях. Після війни це зображення заляпали штукатуркою, але так недбало, що воно дуже чітко проступало.

Якось під час служби в Миколи виник конфлікт зі старшим за званням. Боєць порушив режим – дивився після відбою в Ленінській кімнаті телевізор.

– Це побачив заступник чергового по частині, здійняв крик, а потім із силою штовхнув мене. Я впав, завалив кілька стільців, а далі зі злості підхопився, й зарядив йому ногою в корпус (ще до армії активно займався спортом, у тому числі боротьбою, тому знав у цьому толк). Вранці мене викликав ротний і сказав: «У тебе два варіанти – дисциплінарний батальйон півтора чи два роки, після яких дослужувати строкову, або пишеш добровільну заяву на бойове відрядження в Афганістан». Я був вдячний, що мені дали вибір, і написав заяву в Афганістан.

Через кілька тижнів Микола став бійцем мотострілецького батальйону, що дислокувався біля Кабула. А далі почалися бойові виходи – бійці влаштовували засідки на каравани, якими душмани доставляли зброю, боєприпаси та інші вантажі.

– Розвідка дізнавалася про маршрути, і нас закидали в потрібну точку. Якщо це було в горах, переправляли вертушкою, яка зависала на висоті близько двох метрів, а ми стрибали і влаштовували вогневі точки. У мене були два такі виходи. Під час першої засідки ми відкрили вогонь по каравану, але душмани зуміли спішно відійти. А під час другого вони з’явилися не з того боку, що ми очікували, й підійшли майже впритул. Почалося ближнє зіткнення, нас було семеро, а душманів – близько двадцяти. Одягнуті в свій національний одяг – довгі сорочки навипуск, на голові чалми. За кілька хвилин ближнє зіткнення переросло в рукопашний бій, і один із душманів ударив мене ножем у руку вище ліктя. Я не зміг його толком розгледіти, бо вже опустилися сутінки, та й усі вони були на одне лице, бородаті. Радист викликав підмогу, і як тільки почувся шум лопатей вертушки, душмани відкотилися й зникли. У результаті того бою один наш боєць загинув і троє отримали поранення (крім мого ножового ще два кульові). Плюс у мене назавжди залишився шрам на руці. Те, яку роль виконувала в Афганістані радянська армія, я зрозумів пізніше. По суті ми були окупантами…

Після лікування Миколі вручили медаль «За отличие в воинской службе» й повернули дослужувати строкову в Польщу. Його відрядження в Афганістан тривало 2 місяці й 27 днів. Ніхто з рідних бійця про це не знав, мама дізналася аж через чотири роки, коли випадково почула розмову сина з товаришем, іншим «афганцем».

Повернувшись із армії, Микола планував учитися в інституті фізкультури і навіть подумував про кар’єру військового. Але в підсумку став водієм-далекобійником.

– Їздив спочатку на радянському «МАЗі», рейси були в тому числі і в Росію, а далі на нашій фірмі з’явилися сучасні тягачі – Mersedes, Volvo, MAN, Renault… Об’їздив на них багато тисяч кілометрів, побував у різних країнах Європи.

Російське повномасштабне вторгнення застало Миколу на території Німеччини. Він закінчив рейс, повернувся додому на Хмельниччину, віддав машину й через кілька днів пішов у військкомат – так вирішив ще по дорозі в Україну.

– Тоді мені було 55 років. Дружина плакала, але прийняла мій вибір, розуміла, що не відступлюся. Перші кілька місяців служив у роті охорони ТЦК, але як тільки в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді створили 1 стрілецький батальйон, мене перевели туди.

З урахуванням досвіду попередньої роботи, Миколу призначили водієм. Щоправда, зараз його машини – не величезні фури, а повнопривідні «Течик» та Mitsubishi Pajero. Основні обов’язки – доставити товаришів та різні вантажі (провізію, боєкомплект, спорядження) на позиції чи якомога ближче. А іноді доводиться виконувати й роботу піхоти.

– Одного разу разом із товаришами чотири доби стримували штурми росіян – відбивалися з кулеметів, автоматів, РПГ (протитанковий гранатомет), АГС (автоматичний станковий гранатомет). Спали, сидячи в укритті, я бронік взагалі не знімав, тільки послаблював на ніч. Тоді двоє моїх товаришів загинули…

Дома, на Хмельниччині, Сивого чекають рідні – дружина, діти і навіть двоє онучок.

– Сили в мене вже не ті, що хотілося б, але служу далі, – каже боєць. – Намагаюся жити в реальності, а не літаю в хмарах. Не жалію, що пішов у ЗСУ, мені є за кого воювати. В перший день пояснив своїм рідним, що на порозі рідної хати я не зможу їх захистити…

• 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
• війна
• передова
• військові