«Комікс», «коміс», «комка» або ж більш відоме «комісійка» — все це назви одного й того ж явища, вельми розповсюдженого в Радянському Союзі. Адже саме комісійні магазини давали чи не єдину можливість на той час придбати імпортний або просто конче потрібний товар за прийнятною ціною.

В період перебудови «комісійки» почали ліквідовувати. Але вже приблизно з 2000-х років ці магазини відроджуються. В тому числі — на Закарпатті. Не бракує нині « комісійок» і в Ужгороді. Та от питання – чи надовго.

«В наших магазинах завжди було велелюдно, — розповідає працівниця ще радянської «комісійки» пані Катерина. – До нас стояли черги – як на здавання товару, так і його придбання. Комісію ми брали в межах 12% (абсолютний її максимум сягав 15%. Але лише в елітних «комісійках», де торгували дорогим хутром, меблями ручної роботи, картинами. На Закарпатті, до речі, таких крамниць не було. — Авт.). Якщо ж після 20 днів чи за місяць річ не продавалася, за домовленістю з власником ціна на неї зменшувалася. Або ж її могли просто забрати назад. Тоді на користь магазину відраховувався 1%. Начеб як за зберігання». Що ж до покупців «комісійок», то тут можна було зустріти різну публіку. Так, за товаром, який був у користуванні, сюди приходили ті, для кого навіть невисокі радянські ціни «кусалися». Відтак «комісійки» ставали для цих людей чи не єдиним засобом для виживання. Заможніші ж верстви сюди йшли за ексклюзивом. Адже не секрет, що в Радянському Союзі будь-яка підприємницька діяльність суворо каралася. Це ж тільки нині слово «бізнесмен» стало синонімом успішності в житті. Тоді ж цей підприємливий люд називали спекулянтами, й не інакше. Тому ті, хто виїжджав за кордон (переважно це були військові, які, зрештою, і ставали основними постачальниками «комісійок»), звідки привозили якусь дефіцитну річ, яку міг збути тільки через комісійний магазин. Так можна було стати власником перських килимів, чеських сервізів, добротного гарнітуру тощо. Причому все це було в одиничному екземплярі. Це вже згодом, коли відкрилися кордони, товар почали постачати партіями. До того ж з «комісійки» можна було піти з цілком унікальною річчю. Тому, власне, перспектива стати першим, і можливо, єдиним на все місто власником, скажімо, касетного магнітофона так вабила багатьох.

Із крахом Радянського Союзу відійшли, здавалося б, у небуття і комісійні магазини. Втім, правильніше було б сказати, що вони просто перейшли на відверто комерційну, приватницьку основу. Вже на початку 90-х почали з’являтися вивіски із загадковим, як на той час, надписом «секонд-хенд». Це нині ними нікого не здивуєш, а тоді мало хто розумів, до чого тут «друга рука». Утім, комісійні магазини теж нікуди не поділися. В Ужгороді одна із перших «комісійок» пострадянського періоду відкрилася 2002 року.

«Ми почали продавати вживану побутову техніку з-за кордону – Австрія, Німеччина, Угорщина, — розповідає продавець В’ячеслав. – Адже в Європі люди живуть усе ж заможніше, а відтак – не використовують речі до повного зносу. Там купив телевізор, а через рік побачив нову модель, значить, старого треба позбутися. Тому речі залишаються у дуже хорошому стані. Торгівля зазвичай йшла активно. Бувало, завеземо 10 пральних машинок, і їх уже за 2—3 дні всі розкуповують». Але це, каже торговець, було в докризовий час. Із вересня минулого року ситуація кардинально змінилася. «Січень і лютий були фактично мертві – ніхто нічого не купував. Натомість потяглися люди, які хочуть здати техніку, — провадить далі. – Буває, приносять мало не останнє. От, гляньте, пральна машинка стоїть – абсолютно нова. Її власник купив за 3 тисячі, зараз же йому терміново потрібні гроші – віддає за півтори». Комісійний магазин, за словами його працівника, ледь животіє. Каже, оновлення асортименту тут не було ще з минулого року. Мало того, що попиту немає, та ще й через кордон не так легко річ провезти. Мовляв, за розмитнення  холодильника, мікрохвильовки чи іншої техніки треба заплатити майже таку ж суму, за яку їх було придбано.

Трохи краща ситуація з комісійними магазинами, в яких торгують дитячим одягом чи візочками. Причин тому декілька. По-перше, їхня вартість. Адже в спеціалізованих крамницях ціна за кофтинку чи штанці для немовляти часто-густо навіть вища, ніж за одяг для дорослих. І це притому, що малеча не встигає зносити обновку. В кращому разі двічі її одягне. Це, власне, і є другою причиною. Бо ж така річ, хай навіть і вже користована, та все ж вигляд має абсолютно нової.

Окрім того, поширеною формою продажу вживаних речей став інтернет. Тут є цілі сайти, де пропонують розміщувати безкоштовні оголошення. Відтак, добряче попорпавшись, серед них можна знайти вельми цікаві пропозиції – від традиційного одягу та техніки до раритету та предметів колекціонування.

Загалом же способів того, як позбутися зайвих на хазяйстві речей, можна вигадати безліч. І всі вони працюватимуть за принципом «комісійок». Утім, тут питання вже в іншому. Адже потроху такі магазини перестають бути місцем для тих, хто просто прагне заощадити. Натомість же перетворюються на ледь не останню надію бодай найменшого підзаробітку.

• Комісійки
• Комісійні магазини
• Секонд хенд
• Закарпаття