Так називають відпочинок, що пройшов без курортного роману
Минулого місяця відпочивала в селі Поляна Свалявського району Закарпаття. Оздоровитися сюди приїжджають українці, росіяни, словаки, угорці.
У санаторії ”Сонячне Закарпаття” поселилася у 2-місному номері із 42-річною Тетяною з Донецька. Жінка виявилася товариською. Увечері запропонувала сходити на дискотеку.
— Я тут уже 19 днів, — розповідає дорогою. — Щовечора ходжу на танці. І тобі раджу, там найлегше пасію знайти, — усміхається. — Хоча я роману не заводила. У мене прекрасний чоловік, молодший на шість років, — сміється. — У нас тут склалася гарна компанія. Життя — це рух. Хочеш бути здоровою — живи у своє задоволення і на заздрісних шептух не звертай уваги
— О, наші на місці, — Тетяна махає рукою двом чоловікам середнього віку й жінці. Вони танцюють в окремому колі. Грає жива музика.
45-річна Людмила з Миколаєва одягнена в напівпрозору білу блузу з глибоким декольте. Під пісню ”Все будет хорошо” хапає під руки то Степана, то Юрка.
— Плєсать, так плєсать, — викрикує.
На повільний танець мене запрошує сивий дід. Говорить, що відвідує курорти щороку. Проживає у Запоріжжі. Нарікає, що там заводи забруднили довкілля і нема чим дихати.
— Я Микола Петрович, мені 76. А хіба скажете? Майже півстоліття співав і танцював в обласному хорі. Сьогодні сам, бо вчора поїхала моя подруга. Ми з нею гарно провели два тижні. Путівки ”не спалили”. Знаєте, що таке ”спалити путівку”? Це, так би мовити, гроші на вітер викинути. Тобто поїхати на курорт — і не завести роману, — сміється.
Микола Петрович розпрямлює плечі, втягує живіт і веде по залу в ритмі швидкого вальсу.
Дві жінки у чорних класичних штанах стоять під стінкою, міряють поглядом тих, що танцюють, і йдуть геть.
— Ті дєвушкі думають, що хтось їх насуплених буде запрошувати до танцю, бо вони такі хороші. Не ті часи, — каже Тетяна.
За три дні в неї закінчився термін путівки. До таксі її проводжало 15 курортників.
Олексій із Чернігова обнімає жінку, рукавом витирає сльози.
— Танєчка, ти така класна. Давай обміняємося телефонами. Десь зідзвонимося, побалакаємо.
Тетяна диктує номер.
Моя нова сусідка, 50-річна киянка Марія Сергіївна, — психолог, викладач. Увечері ми з нею пішли на танці.
— Оце мужик, шо нада, — киває на чоловіка у білій сорочці та чорних штанах. Запрошує його на повільний танець. Коли музика стихає, веде партнера за руку до нашої компанії.
— Віктор, — представляється чоловік. — Приватний фотограф і оператор.
Під пісню ”Ах какая женщина” запрошує мене. Марія кривиться і йде до барної стійки.
— Не думай, до ліжка затягти не прагну. Хочу, щоб ти склала мені компанію під час екскурсій, ходила зі мною на танці, в кіно. Мені 45 років, люблю серйозних дівчат, — каже Віктор.
Наступного ранку чатує на мене в їдальні. Пропонує після процедур прогулятися територією оздоровниці, фотографувати краєвиди. Підходимо до скульптури голого чоловіка, у якого у правій руці білочка.
— Тут таке правило: чоловіки, які ”спалили” путівку, — цілують білочку. Жінки — голого чоловіка, — сміється.
Віктор каже, має гарну дружину.
— Спиртним не зловживаю, не палю, дружині не зраджую. Ну, маю подругу-коханку, 12 років з нею здибуюся. Але то не зрада! Чоловік мусить мати коханку, бо інакше захиріє. І тоді не зможе навіть виконувати свої сімейні обов’язки.
Протягом трьох тижнів до Марії тричі приїжджав із Києва чоловік. Два рази без попередження. Він старший від дружини на 20 років.
— Ну чого їздиш? Гроші тратиш? — обурювалася Марія на чоловіка. — Знаєш, що я лікуюся, мені треба відпочинок. На кого залишив нашого Мурчика?
