Cело Лохово знаходиться в Мукачівському районі Закарпаття. Тим, хто вперше чує його назву, вона ріже слух. "А як слід називати його жителів - лохівці чи просто лохи?" - напівжартома запитують.

Точно встановлений вік села сягає 516 років. Саме на такий час заглиблюють нас дарчі грамоти, в яких ідеться про Лохово. В одному з документів тієї епохи ця територія згадується під назвою Лолог (Loloh). А угорською мовою два села, які розташовувалися поряд, іменувалися Nagy Loho та Kіss Loho. З цієї мови їхні назви перекладаються як Великий Логов і Малий Логов. (Другий із цих населених пунктів розміщувався посеред лісу за три кілометри вище першого і ще донедавна мав статус присілка та іменувався Ленівцями, тепер це - вулиця Космонавтів).

Територіями сучасного Закарпаття від початку минулого тисячоліття аж до початку XX століття володіло Угорське королівство, тож усі назви були угорськими, передавалися латинікою. Від змадяризованого до слов'янського варіанта своєї назви Лохово повернулося в 1922 році, за часів Чехословацької Республіки. Втім, звук "g" тоді трансформувався в "х", що змінило звучання слова, віддалило його від праназви. Звичайно, якби не цей фонетичний казус, сучасники не мали б нагоди дивуватися та кепкувати з назви, яка збіглася з невідомим донедавна жаргонним словом.

Хазяї різні - доля однакова

Село зазнало монголо-татарського нашестя. За народними переказами, татари спустошили село Линівці (Мале Лохово) і всіх чоловіків на очах у жінок потопили у капустяних бочках. Про ті часи нагадує і одне з урочищ, назва якого вельми красномовна, - Батиєве поле. На жаль, тепер воно заростає бур'янами, хоч ще двадцять років тому на ньому врожаїли пшениця та кукурудза.

У різні часи Лохово належало різним хазяям, які змінювалися залежно від того, кому угорські королі його дарували. Знаний дослідник історії Карпатського краю Тиводар Легоцький у "Монографії Березької області" вказує: "У 1649 році зазначено тут 36 кріпаків, 43 хлопці, 8 коней, 92 воли, 29 телят, 85 корів, 162 свиней, 15 бджолиних вуликів. Із виноградників сплачували дев'ятину до замку" (йдеться про Мукачівський замок. - Авт.).

Селянам-кріпакам Лохова дозволялося продавати своє вино в межичасі від Михайла (у листопаді) до Різдва, а тим, які мали свої виноградники - від Михайла аж до Юрія (травень), але лише тоді, коли розрахувалися з власником Мукачівського замку.

Між двома світовими

Після розпаду Австро-Угорщини, коли край за Карпатами увійшов до складу Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь (1919-1939), у Лохові діяла одна з 137 нотарських (урядових) установ. Цим підкреслювалося важливе значення, якого нова влада надавала селу під Мукачевом. У Лохові створили жандармську станцію з охоронцями порядку на кілька сіл. Станція мала свій телефонний зв'язок із Мукачевом. Телефонувати могли всі, хто мав потребу.

Одразу після приєднання краю до Чехословацької Республіки міністерство землеробства запровадило аграрну реформу. Землі графа Шенборна були поділені між селянами. Це вперше за історію зробило їх самостійними газдами. Раніше дуже мала кількість могла самостійно вижити зі свого маєтку, тож масово йшли на заробітки.

У 1931 році в Лохові була відкрита кредитна спілка, яка вже за чотири роки нараховувала 164 члени з паями по 50 чеських крон. У спілці було 40 членів, які мали 52 паї. За національним складом у селі Лохово в період 1935 року проживали 991 русин-українець, 1 угорець, 60 євреїв, 11 громадян інших національностей.

Під час фашистської окупації гортіївська Угорщина викорінювала зародки всього українського. Те, що нагадувало про події Карпатської України 1939 р., було віддано на поталу, українські організації заборонені, їхнє майно конфісковано, патріотів без суду і слідства кидали в тюрми і концентраційні табори.

Багато люду з Лохова відправляли до лав мадярської армії на радянсько-німецький фронт. Але були й такі, які в 1939-49 роках перейшли до Радянського Союзу, шукаючи кращої долі. Таких у селі набралося аж чотирнадцять. Але шукачів "райської землі" в СРСР чекали... тюрми і виправно-трудові табори, адже їх судили як порушників державного кордону. Лише в 1943 році тим, хто вцілів, поталанило вийти на волю: були зараховані вояками Чехословацького корпусу під командуванням генерала Людвіка Свободи і брали участь у війні на боці СРСР. Після визволення Закарпаття Радянською Армією десятки лохівців пішли в її складі добровольцями на фронт. Додому не повернувся 21 вояк-доброволець.

Трагедія євреїв

Трагічною виявилась і доля євреїв Лохова. Сільський голова Петро Куцкір, з яким ходимо по селу, показує: "На місці теперішньої школи була хата Бергера Мошка. Він мав двох доньок - Лаю і Файгу (зараз живуть в Ізраїлі) та двох синів - Газика та Гешка. За адмінбудинком сільської ради був будинок Зелмановича - багатого єврея, який мав сина та зв'язки з Америкою. Зелманович був учитилем, вихрестився в греко-католицьку віру. Побралися з учителькою з сусіднього села Жуково.

- На теперішній Садовій вулиці мешкав єврей Квасний, - вів далі Петро Петрович. - Це - єдина єврейська хата, яка збереглася. В ній нині мешкає Марія Герц. А навесні 1944 року угорські жандарми вивезли в гетто та німецькі концтабори всі дев'ять єврейських сімей. Нині в Лохові немає жодного єврея.

Троє лохівців були причетні до вирішення долі повоєнного Закарпаття, ставши делегатами І з'їзду Народних Комітетів Закарпатської України. У 1944-му понад 600 делегатів цього форуму ухвалили знаменитий Маніфест про возз'єднання краю з Радянською Україною.

"На все воля Божа"

До радянської влади в Лохові діяв греко-католицький храм, з яким пов'язана доля Теодора Ромжі - єпископа цієї церкви, видатного просвітителя та освітнього діяча. Не погодившись із тим, що його церква, а заразом і єпархія повинні "самоліквідуватися", Ромжа продовжував робити те, що завжди. У 1947 р. спецрозділи НКВС спланували операцію з убивства непокірного владики. Коли після ранкової Божої служби він повертався до своєї резиденції в Ужгороді, біля виїзду з села у фіакр на повній швидкості врізався "Студебекер". Хоча Ромжа і був сильно травмований, однак вижив. Не впоравшись із завданням покінчити з єпископом на дорозі, енкавесівці вбили його в мукачівській лікарні. Підіслана ними "медсестра" вколола єпископу смертельну дозу отрути кураре.

Серце непокірного греко-католицького єпископа перестало битися у 35 років. Передчуваючи неминучу смерть, про яку його не раз попереджали єдиновірці, Теодор Ромжа казав їм: "На все воля Божа"... А через 62 роки його записали у книгу святих як Великомученика. На місці, де колись сталася трагедія, за незалежної України почали зводити монастир.

Один народний, три заслужені...

Найвідомішим серед тих, хто народився і виріс у Лохові, є народний художник України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Юрій Герц, якому в лютому виповнилося 70 років. Серед тих, хто сягнув найвищих висот і ким тут пишаються, - заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор УжНУ Андрій Симодейко, доктор історичних наук, професор УжНУ Василь Хайнас, доктор біологічних наук, пофесор Тернопільського педагогічного університету Василь Грубінко, кандидат педагогічних наук, доцент цього вишу Микола Герц, кандидат економічних наук Юрій Гонак, відмінник народної освіти, заслужений учитель України Михайло Парлаг.

Торік список мешканців села, відзначених за особливі заслуги перед країною, поповнив сільський голова Петро Куцкір. Соліст народного ансамблю "Руснаки" при Мукачівському районному будинку культури, він удостоєний звання заслужений працівник культури України.

Старожили пам'ятають...

Найстарішими в селі є четверо, усім по 88 років. Серед них і Юрій Росул. До війни служив наймитом у пана, а опісля 42 роки воював на трудовому фронті. Більшість часу - у садовинрадгоспі "Бобовищенський", де очолював Лохівську рільничу бригаду. Обробляли 44 гектари виноградників, 120 гектарів багаторічних трав, 70 гектарів зернових - усе вручну. У молоді роки був учасником драмгуртка, грав на акордеоні, скрипці, бубні, бурговах (контрабасі).

Про людей Лохова розповідає музей історії села, колекцію якого сформувала і дбайливо оберігає вчителька історії Наталія Герц. Тут усе автентичне, без краплі фальшу. І дідівський одяг, і вишивані рушники (по-місцевому пулки), і глиняний посуд, і книги - все з давно минулих часів. Саме від неї довідався, що в селі аж 56 сімей носять однакові з нею прізвища. Герци - нащадки австрійських колоністів, яких імператорка Марія-Тереза заслала в Закарпаття олюднювати і освоювати цей край.

Експорт прислужився селу

Через село проходять важливі для України труби з енергоносіями - газопровід "Братерство" і нафтопровід "Дружба", а також електролінія "Мир".

Відвівши частину земель для цих стратегічних об'єктів, сільська рада заробила гроші для впорядкування центру села. Нині він - немов лялечка. Відремонтовано і сільську раду, в якій проведено автономне опалення. Як і в школі, де замінили вікна і двері, оновили спортзал. Останнє шкільне придбання - ще один набір комп'ютерів і мультимедійна дошка. А в дитсадку триває ремонт, для якого бюджетом виділено 200 тис. грн. Утім, місць у дошкільному закладі давно не вистачає: охочих 53, а може прийняти 40 дітей.

А вода до осель лохівців потрапляє не з підземних свердловин чи колодязів, а витікає з гори. Двома довжелезними трубами, прокладеними на відстань півтора і три кілометри до місць, де з-під землі фонтанують цілющі джерела, вона надходить до сільських осель під природним тиском. "Це для села -дармова вода, хоча ціни їй немає", - зауважує сільський голова Петро Куцкір. Спустошивши склянку, я зрозумів справедливість його слів.

ДОСЬЄ "УК"

Cело Лохово знаходиться в Мукачівському районі Закарпаття. Точно встановлений вік села - 516 років. Нині тут проживають 1250 осіб, ще понад двісті - у сусідніх Череївцях, об'єднаних спільною сільрадою.

• Лохово
• назва