Вона – львівська поетка, прозаїк, перекладач. Авторка низки книг, лауреат Міжнародних літературних премій. А якщо ближче до нашого краю, то ще й учасниця літературного фестивалю «Карпатська ватра». І так поволі обростали листячком її враження про Закарпаття.
Збірка Ярослави Павличко «Ужгородські фрески» – поетично-документальна. Вона навіть написана з деяким кінематографічним трепетом. От їдеш автобусом, минаєш Нижні Ворота, віддаляєшся від гір, наближаєшся до міста. Природа тебе приймає, відпускає: «Яри обертались химерно – змії часів Пенелопи – вибігли на дорогу, вибігли зусібіч». Свобода – легенька, пахуча, деколи гірка, бо її сприймаєш за зраду: «Голос Дзвінки завис під склепінням Чорногори».
Навіть деколи ревнуєш до свіжих, мерехтливих образів Ярослави Павличко. Це ж я мала побачити: «Уж-ріка перебігає хлопчиком сурму скрутивши зі срібної води сурмить у береги». Отак ось назву Срібної землі поетка пересипає як теплий пісок – з долоні в долоню. І від цього вона «блиснула, заманіфестувала, заспівала». Але це вже з іншого вірша – з посвятою Федору Потушняку, який знався на безлічі відтінків природи. І Тиса «одна тільки одна бачить, як розпачливо вдовіють дерева в Карпатах». Такий ось сповнений розкішної аскези образ.
А от «Горянська ротонда» відлунює Словом о полку: «А вода ой давно не пливе з отого берега її поранено нанизано на списи переможців». Та навіть у межах одного слова Ярослава Павличко знайшла свої три виміри: «Сторож стереже сторожівню». Йдеться про далекі часи, коли «ще вогонь ворушиться у гридниці Другетів». А ось ще один засмаглий, теплий образ: «У розкішному винограднику пісню забуло мале циганча». А отаке ось чисте небо можна побачити у засніженому гірському селі з місяцем вгорі: «Зручно йому і затишно сидіти, хвостиком зачепившись за Велику Ведмедицю». Ну, і після всього цього «якого щастя більше потрібно?»
