Молодший сержант з позивним «Металіст», фанат харківського «Металіста», того самого, ультрас якого у своїй відомій кричалці дали оцінку російському диктатору. Йому всього 28 років, а про нагороди скромно мовчить, але їх близько 9 – державні й волонтерські відзнаки. Вже за цю велику війну отримав орден «За Мужність» III ступеню.
Служба зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП продовжує розповідати історії військових, які захищають нашу країну від окупанта.
Влад Сентипал у 18 років вирішив не йти на строкову службу, а підписати контракт і стати фахівцем у армійській справі. Хотів бути військовим. Потрапив в 15-й окремий гірсько-піхотний батальйон. Це був 2013 рік, перед початком АТО.
«Мене завжди приваблювала ратна справа, дід був військовим, служив у танковому полку. Хотів спробувати цю справу. На мою думку, кожен чоловік має хоча б спробувати бути військовим. Відчути на собі».
«У 2014 почалися бойові дії. Це був шок для нас. Захоплення Криму. Ми розуміли, до чого це все йде. Потім почалися бойові дії на Донбасі і наш батальйон одним з перших вирушив туди. Бойові дії, звісно, тоді були не такими активними як зараз, але це дало нам змогу отримати досвід. І під час уже цієї, повномасштабної війни допомогло мені максимально ефективно проводити бойові дії. Весь здобутий досвід АТО безумовно мені допоміг.
Багато людей думає, що якщо почалася війна повномасштабна, то АТО – вже щось не серйозне, що там не було таких вже бойових дій. Хочу вам сказати, що у Дебальцеві були надскладні бої з використанням техніки – БМП, танки.
Я був тоді під Нікішиним. У нас регулярно були бої, щоденні артобстріли, наступи піхоти, були й танкові атаки, броньовані машини піхоти на відстані до 100 метрів від наших постів. Ми тоді знищили один танк, однак він встиг завдати нам шкоди. Загинули люди. А потім, 26 січня 2015 року, я був поранений, мене вивезли на евакуацію, ще до закриття Дебальцівського «котла». Можна сказати, мені пощастило.
Ті, хто був у реальних боях в АТО, сформували основу наших військ уже в 2022 році. Завдяки таким людям ми не програли за три дні».
«Після закінчення контакту не думав, що повернуся в армію. Вона має бути в житті кожного чоловіка, але не на довго. Я віддав армії 5 років на контракті і, думав, це як раз достатній період. Служити усе життя – не правильно, але кожен має це пройти і забезпечити обороноздатність держави».
«А 24 лютого я знав: потрібно згуртуватися. Усім українцям. Питання серйозне – існування нашої держави. Ми з колегами і друзями, які теж уже звільнилися, зідзвонилися й вирішили йти в ТЦК, повернутися у свою бойову частину і допомогти хлопцям. Вони тоді були під Волновахою, а там було справжнє пекло».
«За фахом я командир штурмової групи бойової машини піхоти. Був у всіх штурмових групах під час бойових дій. Під час формування штурмової групи ми завжди дуже прискіпливо відбирали людей – тільки досвідчених і вмотивованих. Із самого початку побували на Запоріжжі – штурм села Мирне, Гуляйполе, деякі населені пункти навіть й не пригадаю…
У складі рідного батальйону брали участь у боях біля Старої Краснянки. Там були важкі піхотні бої. Контактні бої на відстані до 50 метрів з ворогом. Це були чеченці, спецпідрозділ «Ахмат». Довелося знищувати ворога. У них були великі втрати. У нас, звісно, теж, але незначні порівняно з їхніми. Щодо чеченців можу сказати: вони вміють воювати, дуже агресивні, стараються швидко проривати нашу оборону піхотою. Але у них не вийшло. Допоки нам не дали команду відійти, ми тримали позиції.
Далі був Ямпіль. Ворог намагався побудувати понтонний міст, наші не дали знищили його. Один з наших хлопців знищив танк.
Потім багато їздили по Донбасу. Наш окремий батальйон взагалі спеціалізується по Луганській і Донецькій областях. Оскільки ми окремий батальйон, то нас прикомандировували до різних суміжних підрозділів і залучали до штурмових дій. Наприклад, повертали втрачені позиції. Було по-різному. Інколи вдавалося, інколи ні. Коли вдавалося – займали оборону, нищили ворожу техніку.
Так і тривала служба в постійних боях. Отримав численні контузії. І в певний момент був змушений піти на лікування».
"Чому ми зупинили їх? У нас мотивація. Якщо вони зупиняться й не будуть воювати, то нічого не втратять. Якщо зупинимося ми – втратимо Україну. Так, вони вміють воювати і мають в багатьох питаннях перевагу – жива сила, техніка, дрони… Та у них залишилася стратегія війни, яка побудована на подавленні. Кидають багато сил, а раптом щось вийде.
Одна з таких історій у нас була – на Сіверському Донцю. Вони намагалися форсувати і втратили щонайменше 100 одиниць техніки, а ми – три БМП і один танк. Ми бачили, як вони формують колони ще до побудови понтонного мосту, вони втрачали понтонні мости, техніку, наша артилерія й літаки все знищували. Та одного разу їм вдалося звести понтонний міст і переправити незначну кількість особового складу. Але танк, який заїжджав на понтон, провалив його і затонув разом з екіпажом. А ворог, який перебрався на наш берег, опинився відрізаним від своїх. Через день наші хлопці спільно з ССО знищили всю піхоту й БМП, а кілька БМП почали воювати вже на нашому боці».
«Що надає сил?
От не знаю. Ми просто робимо. Як роботи. Ми знаємо, що це наш обов’язок, і кожен скільки може – його виконує. Але ротацій не вистачає, якби була можливість наприклад щотри місяці отримати перепочинок хоча б на місяць, а далі повернутися на фронт, то ефективніше би воювали. Люди були би більш вмотивовані. А так дуже морально виснажуються, не тільки фізично».
«Про найважче.
Найважче, мабуть, не спати взагалі, коли йдуть інтенсивні бойові дії. Це фізично важко. А морально – втрачати своїх друзів. Багато втратив хлопців, яких знав ще з 2013-2014 років. Хороші воїни, старожили батальйону. Дехто з сержантів навіть стали офіцерами, але, на жаль, війна забирає кращих із кращих. Це найважче.
На війні найприємніше – коли після бойового виходу всі живі й здорові. Коли і завдання виконали і люди всі цілі».
«На штурмах і позиціях мені, можна казати, дуже сильно щастило. Було тільки одне поранення, але ловив уламки і шоломом, і автоматом. Але от контузій у маю дуже багато. На жаль, арта ворога дуже активна.
Спочатку перебувати під артобстрілом, звісно, страшно, потім звикаєш. Закопався глибше і чекаєш. Коли ти глибоко під землею, то пережити можна практично все. Ну, окрім авіабомб і касетних боєприпасів. Але морально складно висидіти, особливо якщо у вас поранені чи загиблі. І постійно думаєш: «Хто наступний?». Це важко».
«У мене контузії були ще в Дебальцеві. Це коли дзвенить уся голова, ти не розумієш де перебуваєш. Звісно знаєш, що ти на війні, але в якій саме точці – не розумієш. Повна дезорієнтація. Нудота. Постійний головний біль.
З того часу у мене проблеми з лівим вухом. У мене постійно свистить в усі. Гучно. Вдень, вночі. Ніколи не припиняється. Навчився на це не зважати, але коли наступає тиша, лягаю спати – з цим боротися неможливо. Безсоння.І без ліків ти вже не можеш. Служити стає надзвичайно важко».
«Чи варто проводити мобілізацію?
Звичайно. Кожен має отримати цей досвід. Зараз цивільне населення не дуже підтримає військових з ТЦК. На жаль, мало хто знає, що в центрах комплектування служать насамперед люди, які переведені з бойових частин. Ну не може так бути, що доки я служив в піхоті – я був героєм для свого народу, а як став служити тут, то вже, м’яко кажучи, не герой.
Погано, що народ нагодували обіцянками, що ми виграємо війну дуже швидко. Треба було готувати людей до довгої виснажливої війни, говорити правду.
Я не ходив на оповіщення, але хлопці з роти, які теж воювали, ходили. Треба мати сталеві нерви, бо цивільні дуже багато собі дозволяють говорити в адресу військових, ветеранів. А вимоги прості – візьми повістку і прийди в ТЦК.
Люди думають, що як будуть зараз підривати авторитет армії і пробувати зупинити мобілізацію, то буде краще. Та не буде краще! Прийдуть вороги і вони вже питати вас не будуть –хочете чи не хочете, про права, Конституцію… Вас просто будуть відправляти на інші війни. Якщо ви не знали, то росія воює постійно і в різних точках світу. І є великий шанс, що ті люди, які виступають проти мобілізації, будуть воювати з поляками, чехами, словаками, з військами НАТО. Ну, якщо це ваш вибір… Зараз настала епоха війн і ви не зможете просто стояти осторонь».
«Ми показали, що росії не варто боятися – їм треба давати жорстку відсіч.
У мене десь 9 нагород, не всі державні, є волонтерські відзнаки, але є й орден «За мужність» III ступеню, «Захиснику Вітчизни», «За військову службу Україні». Навіть не пам’ятаю, як деякі називаються. Я сюди не за нагородами прийшов. А державу боронити».
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
