Добра натура у цих хлопців — дружити. Нестаріючі душею ветерани – міжгірці, які в юності одягали на дужі і мужні груди тільняшки, несучи морську вахту, за свята армійської служби в авральному порядку, відкладаючи всі земні турботи, збираються в своєму колі. Не став винятком і цей рік. І за теперішнього очікуваного побачення у Міжгір’ї, зрозуміло, яке розпочинається міцними рукостисканнями і теплими обіймами, точилися жваві розмови. Найперше домінували бесіди-спогади про молодість — далекі плавання різними курсами, бо служили у неоднакових флотах. Ними жваво ділилися синевирець Василь Бонкало, річанець Федір Тарахонич, міжгірці Іван Вегеш, Іван Петруляк, з Тюшки — Михайло Талапканич, колишній верхньобистрянець, а нині іванофранківчанин Василь Бойчич.

 

Було що згадати і братам Юрію та Василю Гичкам з Річки. Не так вже й часто стається, що з однієї сім’ї двом судиться бути матросами. Як старший Юрій потрапив на підводний човен Північного флоту, у півтора року затим і Василь повідомив батьків, що теж став корабельником. Щоправда, молодший син три роки відслужив у двічі Червонопрапорному Балтійському флоті. Дослужилися, до речі, обидва до найвищого чину строкової служби — головних корабельних. Як Юрій демобілізувався, за відмінну військову підготовку Василя нагородили відпусткою. Залюбки позирали односельчани на підтягнутих і струнких у флотській формі братів-красенів, особливо залюблялися-залицялися до воїнів-легінів червонощокі дівчата-горянки! Коли ставали брати на облік у райвійськкоматі в Міжгір’ї, випала чудова нагода сфотографуватися на незабутню пам’ять.

 

Після служби життя флотських Гичків розійшлося, як у морі кораблі. Кожен знайшов свою професійну і сімейну гавань. Юрій пішов на заробітки у Москву. Там згодом і женився. Нині він головний інженер на заводі пластмас. Василь поєднав свою долю на рушничку щастя із землячкою Христиною Гельбич, педагогом за фахом, і проживає у рідній підполонинській Річці. Здобув два дипломи за навчання у Берегівській школі майстрів-будівельників, причому закінчив її на “відмінно”, та Чернівецький будівельний технікум. Працював комсомольським вожаком на Майданському заводі пластмас, тривалий час — виконробом у колишньому колгоспі “Комунар” у своєму селі. За теперішнього масового безробіття виїжджає на далекі заробітки.

 

Нема практично такого року, щоб Юрій свою відпустку не проводив у Річці — ностальгія за малою батьківщиною ще й як бере верх. З білокам’яної приїжджає не так відпочити, як і підсобити у господарстві рідні. І цього разу брав у руки косу і впарі з Василем трудилися на сінокосах. Побував на полонині на салаші, де відбирав сир біля ватри. Вівчарська романтика, як і інші верховинські традиції, земляку-москвичу до щему серця милі. Водночас відвідав на місцевому цвинтарі і могили батька та матері, яких, на жаль, вже нема в живих. А ще організував приємну зустріч з однокласниками. Виявилася вона ювілейною — 45 років, як закінчили школу. Клас їхній в основному був дівочий, а з п’яти учнів-хлопців живуть вже тільки троє. Жінкам-ровесницям Юрій, в якого душа нарозпашку, підготував солодкі подаруночки. І все-таки для присутніх колишніх однокласників найкращим дарунком став спів Гички — голос має надзвичайно дзвінкий. У коломийках його не переспівати. А ще вражає його любов до рідної мови. Незважаючи на те, що вже 38 років мешкає у російській столиці, на диво прекрасно розмовляє по-українськи, не забувши і місцеві діалектні слова. Браво, патріоте!

 

І за останнього моряцького рандеву в райцентрівському кафе першу скрипку грав нівроку бравий Юрій — співав народні пісні так, що аж стіни тремтіли, дотепно фіглював. Одне слово, був душею веселої флотської компанії. І інші прагнули доказати, що матроси вміють зберігати порох у порохівницях, себто файно відпочити у колі друзів.

 

Наостанок всі дали слово — юридично оформити своє громадське товариство. Звісно, назва його моряцька — “Краб”. І фото на згадку зробили біля символічного місця — селищного фонтану, з якого, як колись на палубу, бризкали водяні крапельки-іскри. Прощаючись, хором сказали: “Полундра! До нової зустрічі!”