Так чи інакше, а туристичну Верховину — це її найприорітетніший напрямок в майбутньому, не можна уявити без отар на піднебесних плато.
Без запашних, ні з чим незрівнянних за смаком овечого сиру і вурди. Скажу відверто, якщо раніше до Львова, Києва і білокам’яної Москви наші везли закарпатські вина, то сьогодні львів’ян або ж киян можна здивувати хіба що верховинською бринзою. Та й товариство з Міжгірщини в Ужгороді полюбляє поласувати цим верховинським Божим даром.
Попри всі негаразди в цій галузі, вівчарство на Міжгірщині останніми роками твердо спинається на ноги. Хоч і минає потихеньку друга половина випасання овець і кіз на далеких грунях-пасовищах, але численні громадські отари продовжують рясніти білими цятками на зеленому килимі Боржавської і Присліпської полонин, Близниця на межі із Львівщиною, сивочолого Бескида та могутнього Смерека, унікальних Клив, Менчула і Кука над Міжгір’ям — верховинською столицею, г. Озірної над перлиною Українських Карпат — Синевирським озером, синьогірям-плато понад Синевиром і Колочавою…
Про випасання громадських отар, надої молока і ціни на сир розмови між краянами не вщухають з дня мішання, районного традиційного свята “Проводи отар на полонини”… аж до завершення цієї важливої сільгоспкампанії. Бо ж для нас вівчарство — це не лише традиційне заняття, що є безперервним у часі: від дідів-прадідів й по сьогоднішній день… Це, щонайперше, спосіб життя краян, які не можуть уявити собі святковий стіл без бринзи і вурди, без довгої, нехитрої розмови за життєдайним вогнем вівчарської ватри. А вона, всі добре знаємо, і теплом зігріє, і нечисту силу віджене, і заздрісний погляд недоброї людини відведе, і до любощів приверне…
Тож не дивно, що селяни на своїх святкових зборах полониньошем обирають, як правило, знану в селі людину: добросовісну і газдовиту, чесну і відповідальну. Адже їй селяни довіряють на все літо подекуди найцінніший скарб на своїх обійстях — вівці і кози. А ще впевнені, що під контролем цієї людини ніхто не буде обділений хоч крихтою сиру.
Це за його вказівкою, образно кажучи, вже понад багатьма населеними пунктами чути було сурми трембіт. Саме ними з давніх-давен сповіщали горян про те, що полонинське літо сягнуло зеніту і вже більше половини власників вівцепоголів’я і кіз отримали свої гелети. Власники “малих ферм” ще за мішання підбили скільки матимуть сиру і вурди від своїх овечок і кіз. Звичайно, якщо за Божої милості вівчарі в гаразді доглядатимуть отари.
Нинішнього літа на далеких піднебесних грунях випасається 10 тис. овець та більше 2400 кіз, що в цілому на понад 2 тис. голів більше, ніж у 2010 році. Обліковано в поточному році більше 23400 голів. Тож хто би що не говорив, а вівчарство на Міжгірщині має чудове майбутнє. Якщо до цього додати й те, що сир, бринза і вурда мають чудові смакові, лікувальні і цілющі властивості, а гуні, рукавички, шкарпетки та інші вироби з вовни вже давно стали улюбленим крамом у туристів, то й сумніватись у цьому не варто.
Запорукою забезпечення подальшого розвитку вівчарства в районі стало те, що держава останнім часом виділяє значні кошти власникам “малих ферм” за збереження і приріст овець та кіз старше року. На ці цілі, за словами заступника голови РДА Івана Ледиди, у минулому році було виділено 168 тис. грн. Сьогодні також прийнято документи на виплату ще більшої суми дотації, яка, сподіваємось, надійде скоро. Керівництво РДА чітко пильнує за цим, адже вівцепоголів’я в районі — є однією зі складових рейтингу Міжгірщини серед подібних в області за темпами соціально-економічного розвитку краю.
Цікаво, що в населених пунктах, де з давніх-давен традиційно займались виготовленням виробів з вовни, а це Річка, Тюшка, Ізки, Буковець, кількість громадського поголів’я не перевищує 2-4 сотень. Так, на території Ізківської сільради громадяни утримують 369 овець і кіз, а в Пилипці — 364 голови. В Новоселиці і Лісківці відповідно 196 та 288 голів, хоч колись колгосп “Перемога” славився на всю округу овечим сиром. Дивно, що в Синевирській Поляні, одному з відділень колишнього колгоспу “Червона зірка”, який певний час очолював нинішній сільський голова однойменної сільради Юрій Горват, також утримують всього 383 голови. Хоч тут через круглорічний наплив туристичного люду є великий попит на вироби з вовни, сир, бринзу і вурду. Навіть спікер ВР України Володимир Литвин не обминув сфотографуватись на пам’ять в гуні і кептарі за відвідин Міжгірщини.
У цій справі рекордсменами є негрівчани, в обійстях яких утримується більше 1900 голів. А рівні серед них сільському голові Івану Яремі немає. Поступаються негрівчанам і синевирські та колочавські ґазди, де відповідно утримують 1169 та 1145 голів. У цих найбільших за кількістю населення селах добре знають вагу вівчарству. А на фоні розвинутих в Колочаві туризму і музейної справи, наукових і археологічних досліджень, ця галузь є особливо перспективною.
Аналогічно, як і для Міжгір’я, де утримують 1812 голів овець і кіз, а страви, до яких входять бринза, можуть запропонувати найвибагливішим туристам в будь-якому з-понад сотні кафе верховинської столиці. Так само на замовлення купити козяче молоко. З огляду на це можна впевнено сказати, що у вівчарства є таки майбутнє на Міжгірщині.
