Лист Міністерства культури, адресований Предстоятелю Української греко-католицької церкви Святославу Шевчуку, в якому чиновники погрожують через суд припинити діяльність цієї релігійної організації, викликав у країні хвилю обурення.
Покликання церкви – бути з народом»
Мукачівська греко-католицька єпархія дуже болісно сприйняла таку новину. Свого часу наші священики пережили страшні репресії й понад 40 років змушені були служити у підпіллі, тому не на словах знають, до чого у підсумку можуть призвести такі заяви влади.
Приводом до написання листа з погрозами для чиновників Мінкульту став звичайний намет-капличка на Євромайдані. Те, що в ньому моляться вірники й правляться богослужіння, було розцінене владою як порушення вимог законодавства України про свободу совісті й релігійні організації. Представники церкви буцімто не мають права без спеціального дозволу чинити відправу за межами культових споруд і прилеглих до них територій (виняток становлять місця паломництва, приватні помешкання громадян і кладовища). Тобто намет, поставлений на Євромайдані, є незаконним і «має негативний вплив на загальну правову культуру громадян».
Цікаво, чи так само прискіпливо чиновники цікавляться дозволом на різного роду церковні обряди, коли запрошують священиків освятити свої кабінети чи на публічний молебень у певні дні жалоби? Певно, що ні, адже всім зрозуміло: бюрократія в таких питаннях є зайвою.
Речник Мукачівської греко-католицької єпархії о. Владислав (Ігнатишин) прокоментував скандальну подію так: «Покликання церкви – бути з народом. Ми вважаємо, що заява Міністерства культури України була поспішною і сформованою на емотивних хвилях. Мабуть, чиновники не до кінця усвідомили, до яких наслідків можуть призвести такі погрози. Однак влада забула, що наша церква була переслідувана понад 40 років, та своїх традицій не зреклася. Функція священиків на Євромайдані є винятково миротворчою: їхня присутність зм’якшує радикальні настрої. Тому, гадаю, слід було подякувати, а не погрожувати».
Також отець Владислав зауважив, що за роки незалежності України до греко-католицьких священиків жодного разу не висували претензій стосовно того, що вони відправляють службу Божу за межами культових споруд без спеціальних дозволів.
«Батько відсидів у Мордовії, брат – у Караганді»
До слова, на Закарпатті досі служать греко-католицькі священики, родини котрих пережили репресії, були вислані до таборів лише за те, що не погоджувалися перейти у православ’я. Одним із таких є отець Павло Сабов. Реагуючи на нинішні події, священик у п’ятому поколінні зауважує: не вірить, що репресії здатні повернутися знову – часи вже не ті. Якщо влада наважиться заборонити УГКЦ, – вважає він, – це стане величезним скандалом, причому міжнародним.
Родина о. Павла під час сталінських репресій зазнала від влади величезного тиску. У 1950-му були заарештовані голова родини о. Андрій Сабов та старший син о. Йосип, котрий на той час теж служив церкві. «Батька забрали до табору в Мордовії. Був уже людиною літньою, тому на важку роботу його не відправляли. Однак здоров’я в тюрмі він все ж підірвав: повернувшись додому 1955-го, прожив лише трохи більше року. Брат Йосип свій термін відбував у Караганді, працював на будівництві. Повернувшись через 5 років, жив у Берегові, продовжував таємно правити служби. Помер досить молодим – не мав ще й 50 років.
Мене ж єпископ Хіра висвятив у підпіллі 1974 року. Однак аж до пенсійного віку я тримав це в таємниці від усіх, крім родини. До цього працював учителем, потім – у лісовому господарстві, торговій організації й навіть заступником директора маргаринового заводу. Першу публічну службу відправив у Ярку лише 1989-го.
Ще один брат Костянтин теж був священиком. Його в підпіллі висвятили на єпископа, хоча для людей залишався рядовим працівником автоуправління. Освячення відбувалося таємно, про нього знало всього кілька осіб, але «безпекаші» все одно щось підозрювали, постійно викликали брата на «розмови». Після них єпископ переніс два інфаркти, третій його зламав. Так і не дочекався виходу церкви з підпілля…»
Тетяна Літераті, газета "Старий Замок"
