Сьогодні, 9 квітня, в ужгородському будинку "Просвіти" відбулася установча конференція зі створення обласної громадської організації "Закарпатська греко-католицька спілка імені владики Івана Маргітича". Майже сотня делегатів з усієї області затвердили Статут та обрали керівні органи спілки.
Очолили її співголови: декан Великоберезнянщини, о. Василь Данилаш та професор УжНУ Любомир Белей. Управою організації керуватиме голова обласної організації ВУТ "Просвіта" Володимир Піпаш. Метою Спілки, за статутом, є "возз’єднання Мукачівської греко-католицької єпархії з Українською Греко-Католицькою Церквою, із перспективою перетворення її в Український Греко-Католицький Патріархат", а також популяризація української духовної культури, сприяння утвердженню української мови під час Богослужінь, наукова, освітня, виховна робота, пропагування християнських цінностей, національних традицій, здорового способу життя.
Перед схваленням установчих документів Спілки та обрання її керівних органів доповідачі (В.Піпаш, о.В.Данилаш, Любомир Белей) зазначали, що організація не збирається боротися проти когось, знімати чи призначати. Головна мета — бути почутими, вислуханими, через громадянське суспільство мати змогу висловити думку про необхідність єдності Церкви в Україні. Адже на 20-му році незалежності маємо роз’єднані не тільки Православні, а й Греко-Католицьку Церкви. Єпископ Мукачівський не бере участі з правом голосу у Синоді єпископів УГКЦ, в єпархії культивується церковно-слов’янська мова під час Богослужінь замість зрозумілої людям української. Вказувалося, що навіть офіційний вісник Ватикану називає Мукачівську єпархію "русинською". Це при тому, що за останнім переписом русинами на Закарпатті записалося 10 тисяч осіб і далеко не всі вони є греко-католиками. Існує пряма заборона єпископа під час Богослужінь згадувати главу УГКЦ, не схвалюється й уживання української мови в церквах.
Така ситуація, за словами промовців, перетворює Церкву на музей. Однак, відомо, що до такого закладу можна прийти раз чи кілька на рік, та жити у ньому постіно неможливо. Тож члени Спілки прагнуть змінити таке становище, бо "коли не йдуть реформи, приходить реформація": уже нині на наших вулицях все частіше можна побачити людей, які пропонують "почитать" різного роду сектантську літературу. Члени Спілки хочуть спонукати церковних ієрархів з Ужгорода та Києва до об’єднання, водночас наголошуючи, що не збираються брати на себе юридичний та організаційний бік цієї справи. Його можуть виконати лише самі керівники церков.
До речі, за словами о.В.Данилаша напередодні він мав зустріч з єпископом Міланом і поінформував владику про намір створити Спілку, її мету та програмні цілі. Водночас отець не повідомив реакцію єпископа Мукачівського на таку ініціативу.
Багато під час конференції йшлося про історичні аспекти такого об’єднання. Мова про те, що свого часу Мукачівська єпархія тісно співпрацювала з іншими українськими єпархіями по той бік Карпат. Ужгородську унію 1646 року підписав виходець з Галичини Василь Тарасович, а єпископа А.Бачинського навіть хотіли обрати митрополитом Галицьким. Мукачівська єпархія УГКЦ тісно співпрацювала з іншими українськими єпархіями під час підпілля, а по виході мала єпископа-синкела для українців Івана Маргітича. Останній 1992 року як вікарій Мукачівський входив до складу постійного Синоду УГКЦ та очолоював громадську організацію ім.А Шептицького, метою якої також було об’єдання Мукачівської єпархії з УГКЦ. Власне тому іменем покійного владики члени спілки й назвали свою організацію. А ще запропонували розпочати процес його беатифікації разом з іншими подвижниками Церкви.
Учасники конференції схвалили Статут організації, запланували провести збір коштів на потреби споруджуваного патріаршого собору в Києві та запропонували звернутися до обласної влади визнати усі муровані храми Закарпаття пам’ятками архітектури місцевого значення що унеможливило б їхню перебудову, спотворення чи знищення.
Для довідки. Єпископ Іван Маргітич. Народився 4 лютого 1921 року в с.Боржавське Виноградівського району у родині селянина-середняка. П’ять класів народної школи Іван Маргітич закінчив у рідному селі, де під впливом учителя Миколи Медвідя уродженця Рахівщини почала формуватися національна свідомість. Він стає членом шкільної молодіжної організації «Пласт».
Після закінчення початкової школи І.А.Маргітич три роки навчався у Севлюшській горожанській школі (тепер ЗОШ №1) і продовжив навчання у третьому класі Хустської гімназії. Навчаючись у Хусті, проживав у гуртожитку гімназії, яким опікувався професор релігії о. Д. М. Попович (уродженець с.Онік Виноградівського району), а вихователем був о.Зореслав, відомий український поет. Тут далі формувався світогляд молодого гімназиста. Навчання в Хустській гімназії співпало із становленням Карпато-української держави на чолі з А.Волошиним. Іван радів цим подіям, брав участь у демонстраціях на підтримку української державності.
Великим ударом для юнака стала гортіївська окупація краю та трагічна смерть товаришів, які полягли в боях із загарбниками. Під час навчання в Хустській гімназії Іван Маргітич вступає в нелегальну організацію юнацтва ОУН, яку очолювали М.Орос і В.Маркусь. Тут він вивчив першу заповідь декалогу: «Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї».
У 1941 році Іван Маргітич закінчив Хустську гімназію і за рекомендацією о. Дмитра Поповича поступив на навчання до Ужгородської духовної семінарії. Тут, у її стінах, Маргітич вирішив стати місіонером, але не в далекій Азії чи Африці, а в рідному Закарпатті. Та його навчання в 1942 році було перерване. За належність до юнацтва ОУН, 20 липня 1942 року, його було заарештовано і відправлено в «Ковнер», де 22 липня засуджено угорським воєнним трибуналом на один рік тюремного ув’язнення. В обґрунтуванні судового вироку було записано, що всі підсудні поставили перед собою мету революційним шляхом відокремити Закарпаття від Угорщини і приєднати його до самостійної Української держави. Шостого грудня, за сприяння єпископа Стойки, регент Угорщини Міклош Горті помилував його в числі інших закарпатців. Після виходу з тюрми він продовжував навчання в Ужгородській духовній семінарії, яку закінчив у 1946 році і єпіскопом Ромжею був висвячений на єпіскопа. Був призначений помічником Севлюського декана о. Павла Карцуба. А через два місяці призначений адміністратором єпархії у Рахові на правах пароха. Початок діяльності І. А. Маргітича як священника був важким. Це був період приєднання греко-католицької (уніатської) церкви із російською православною церквою. В 1949 році почався планомірний наступ влади на греко-католицьку церкву і маже одночасно було заарештовано усіх міських священників, які категорично відмовилися підписати заяву про перехід у православну віру. 10 лютого 1949 року майор КДБ і представники райвиконкому відібрали від І. Маргітича ключі від церкви. З грудня 1949 по березень 1951 року о. І. Маргітич спільно з священником П. Оросом перебували на нелегальному становищі. Проводили богослужіння, готували молодих священників.
Арештували І. А. Маргітича 4 березня 1951 року згідно з ордером №67 від 5 березня 1951р. Замість релігійної пропаганди присудили антирадянську і дали 25 років ув’язнення. Чотири роки відбув у таборах під Омськом в умовах виснажливої рабської праці. Перебуваючи під постійним контролем, священник знаходив можливість молитися, відправляти богослужіння для ув’язнених, які вірили що настане час визволення і звільнення із ГУЛАГів. Після багаторічних звернень батька до Верховного суду УРСР 6 вересня 1955 року Іван Маргітич опинився на волі.
Повернувшись із заслання, знесилений і хворий шукав собі роботу, аби якось прожити, проте, довідавшись, що він був греко-католицьким священником йому скрізь відмовляли. Єдине місце куди його прийняли на роботу – це колгосп у рідному селі. За період з 1955 по 1989 рік, коли було прийнято постанову про свободу віросповідання, його тільки один раз засікли органи безпеки. За цей період він підпільно проводив релігійні обряди і Службу Божу, готував кандидатів у священники.
10 вересня 1987 року І.А.Маргітич був висвячений владикою Софроном Дмитерком на єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Верховний суд незалежної України у 1992 році реабілітував Івана Маргітича.
Ставши єпископом-помічником, І.А.Маргітич скромно продовжує проживати в рідному селі, де за його ініціативою і допомогою побудовано величний храм, який 14 липня 2002 року був урочисто посвячений з участю багатьох священників і єпископів, у присутності кількох тисяч вірників з різних міст і сіл Закарпаття та інших областей України. Він виступав за єдність греко-католиків Західної України та Закарпаття і у боротьбі за цю єдність мав велику підтримку з боку демократичних сил Закарпаття. Не відаючи втоми, уже в поважному віці владика бере участь чи не у всіх заходах, які проводять демократичні сили краю на захист УГКЦ і молодої української держави. Його глибокі, проникнуті безмежною любов’ю до рідного народу промови слухали учасники наукових і науково-практичних конференцій у Римі, Києві, Львові, Ужгороді, Хусті, Виноградові, містах Німеччини, Польщі на численних мітингах, зібраннях з нагоди пам’ятних і національних свят, вечорах пам’яті, освяченні меморіальних дошок і монументів великим синам срібної землі всієї України.
За роки незалежної Української держави І.А.Маргітич намагався надолужити упущене. Тепер уже вільно, не у підпіллі, у 1992 році бере участь у першій зустрічі колишніх в’язнів «Ковнера», у 2000 році був делегатом ХV великого збору українських націоналістів, що проходили у Києві.
Починаючи з 60-х років ХХ ст. І.А.Маргітич – активний учасник дисидентського руху, брав участь у правозахисних акціях, зокрема на Міжнародному форумі з релігійних питань. У 1993 році папа Іоан Павло ІІ наділив його функцією єпископа-синклера для українців Мукачівської греко-католицької єпархії. У народі його справедливо назвали народним єпископом. Він завжди був у гущі народних мас, він зазнав чимало біди і горя, нестерпного переслідування, але не зламався. Він організував і особисто брав участь у поїздках до святого міста Риму. Ще за життя він став живою легендою і прикладом сповідування християнських чеснот, синівської любові до рідного краю, до України. Його життєве кредо – «Бог і Україна».
Будучи важко хворим він постійно їздив по області, де його чекали вірники. Так і помер на 83-му році життя під час освячення престолу в с. Пилипець на Міжгірщині. 10 вересня 2003 року І.А.Маргітича поховали в рідному селі Боржавське, у підвальному приміщенні церкви, яку він збудував.
