Чиркові (очевидно, їхні далекі предки добре вміли варити чир, тобто страву з кукурудзяної муки) – так називають цю милу сиву пару із села Репинного, що на Міжгірщині.

Після роботи на господарстві 83-річний Юрій і 81-річна Анна Кіси звикли сісти на лавицю коло хати й «дивити, як люди ходят». Це у діда й баби – найулюбленіший відпочинок.

У горах уже серйозно війнуло холодом. Спілкуюся зі старенькими під акомпанемент, себто безперервне гавкання, пса, який ні за що не хоче мене сприймати. «Доки не сядете на лавицю або ґанок, буде злий, буде брехати (гавкати. – Авт.)», – пояснює господар. Сідаю – Боско відразу загинає хвіст й ховається в будку.

«Мої батьки мали п’я­теро дітей, межи якими я була найстарша, – пригадує баба Анна. – Айбо троє – двоє хлопчиків і одна дівочка – вмерли. Пак (потім. – Авт.) няньо пішов у мадярське військо, був там два го?ди. Як вийшов, мама знов затяготіла – і так ся найшла сестра Марійка.

«А як вашим батькам велося?» – звертаюся до діда Юрія. «Мої восьмеро дітей кохали, з них двоє вмерло, – наголошує. – А з шістьох, що лишилися, – чотири хлопці і дві дів­ки. І за чехів, і за мадярів жили ’сьме добре. Наша родина вшитко держала – корови, вівці, кози. Доки руські – ґута би їх побила! – не прийшли й колхоз не організували».

Познайомилися Юрій та Анна на весіллі в сусідів і далекого 1947-го своє зіграли. Та не встигли відчути смак самостійного ґаздування: радянська влада всіх, як череду, у колгосп загнала. «Я дуже плакала, коли ня (мене. – Авт.) чоловік записав. Не хотіла’м іти, айбо то насилу в людей відбирали худобу, погрожували».

І довелося подружжю майже все життя пропрацювати в колгоспі, так звані трудодні заробляти. Окрім того, Юрій Кіс і вів­чарив сім років. Часто, каже, на землі спав, коли дощі лили, «ниґда сухим не ходив». «Якось так подеревів (замерз. – Авт.), – деталізує дід, – що місяць уколи брав. Після того й хромлю на єдну ногу. Пак ще й голову простудив і осліп на око».

Та найтяжчим періо­дом у житті старенькі вважають той, коли довго, 18 років, Бог не посилав їм дітей. «А знаєте, як тото на селі – каждий звідав: «Чом дітей не маєте?..» – уточнюють співрозмовники. Але врешті, 35-річною, Анна Кіс таки народила сина Ілька (на жаль, як пішов хлопець 1986 року на заробітки в Прибалтику, так і досі доля його невідома), а в 42 роки й доньку Оленку.

«Ниґда (ніколи. – Авт.) ня Юра не бив, ниґ­да шуга за 63 го?ди його рука на мене не знялася», – серйозно резюмує баба Анна. Натомість дід: «Я тепер маю єдну корову, єдну козу та бабу (сміються обоє). Не можеме ся жалувати. Завжди жили ’сьме в достатку, усе в нас не переходило і тепер не переходить, слава Богу. Айбо головне, оби ’сьме здорові були...»

• Міжгірщина
• подружжя Чиркових