Село Лісковець — одне з наймальовничіших куточків нашого верховинського краю. Хатинки, наче купинки, розкидані по верхів’ях цього поселення. Між ними немає кованих воріт, навіть дерев’яних перелазів, що свідчить про те, що сусіди живуть у мирі. Подолали ґрунтову дорогу, особливо в дощову погоду, під силу лише мешканцям високогірного осідку.
Смерекова хаща, чисті цілющі повітря та вода, просторі поля зусібіч — чи не єдине багатство цього поселення. Та ця казкова ідилія приваблива тільки для короткочасного відпочинку, а для постійного проживання молоді горяни шукають більш цивілізовані місця. Саме цим принципом і керувалися нащадки багатодітної матері-героїні, яка народила і випустила в широкий світ 13 дочок та синів, лісківчанки з діда-прадіда Марії Василівни Довгінки.
Життя горянки, як і переважної більшості сільських жінок, пройшло в трудових буднях з раннього ранку до пізньої ночі. Годувала родину земля та худобина. Удвох з чоловіком Михайлом народили 13 дочок та синів, на яких мали надію на щасливу та безтурботну старість. А тому господар й збудував чи не найбільший у Лісківці будинок з просторими і світлими кімнатами, щоб було зручно всім. Та не довго тішилася своїм жіночим щастям Марія Василівна. Коли найменшому синочку Володі ледь виповнилося 2 роки, передчасно пішов із життя у 52-річному віці чоловік і батько, залишивши на руках згорьованої вдови 8 неповнолітніх дітей (троє старших вже на той час покинули родинне гніздечко). Довелося жінці бути і за батька, і за матір. Та сьогодні, коли позаду ті важкі роки одинокої матері, Марія Василівна впевнена, що її наука дала добрі сходи, бо жодного разу не довелося червоніти за вчинки своїх дітей. Виховала достойних синів і дочок, які знайшли своє місце в житті далеко від рідного Лісківця. За покликом серця, відчуттям обов’язку перед рідною ненькою всі, як один, у день її 70-річчя переступили поріг отчого дому і не одні, а з невістками, зятями, онуками та правнуками… 33-х найближчих і милих серцю матері дітей не просто було влаштувати в добротному батьківському будинку. Та навідріз відмовилися члени родини квартирувати в зручних ліжках гостинних сусідів та родичів, віддали перевагу місцям на оборозі з сіном та підлозі, бо понад усе хотіли, як колись у дитинстві, разом засинати під місячним сяйвом і разом вставати з першими променями вранішнього сонця, знову відчути себе єдиною великою родиною.
…Тисячі кілометрів віддаляють від отчого краю Ганну, Наталку, Надію, Віктора та Оксану Довгінків. Стала їм рідною далека Москва, де вони й “звили” сімейні гнізда. Диву даєшся, слухаючи розповіді цієї дружної родини. І одразу виникає питання — як опинилися в столиці Росії одночасно п’ятеро лісківчан?
— А дуже просто,— каже 51-річна Ганна, майор у відставці. — Першою мене закинула доля в Росію. Маючи військову освіту, виконуючи обов’язок перед Батьківщиною, довелося за радянських часів пізнати і Афганістан, і Югославію. А вже потім була Прибалтика, Київ, Москва, де й залишилась з 1989 року на постійне проживання з чоловіком Ігорем, полковником у відставці, родом з Волині. Життя у столиці Росії не змінило їх характери, не зменшило любов до України, родини, батьків.
— Після смерті батька, який для мене був авторитетом у всьому, — говорить Ганна,— я відчула на собі відповідальність за менших сестер і братів. А тому, в пошуках кращого життя, я й запропонувала їм переїхати до Москви. На дачі в Підмосков’ї справили весілля по-верховинськи Надії і Наталці. Мати привезла в сумках кабанчика, в саду накрили столи і гуляли, як тут у горах, з нашими народними піснями та традиціями.
В Москві здобули вищу освіту Ганна, Наталка і Оксана, мають роботу за фахом, житло, а головне — родину з кореня Довгінків, яка об’єднує загалом 12 чоловік. Тут же в Липецькій області знайшла свою долю Ольга. Добре живе і Єва. В Ужгороді оселився Іван, на Мукачівщині — Софія, Павло та сім’я Михайла, який, на жаль, трагічно пішов із життя у 35-річному віці, залишивши четверо неповнолітніх діток. На Полтавщині мешкає старша сестра Марія, а найменший Володя поселився у Новоселиці…
Хоч у різних і далеких один від одного краях проживають діти Марії Василівни Довгінки, та раз у році почергово приїжджають провідати рідну неньку, допомогти по господарству, розділити її самотність. Адже ще й сьогодні мати утримує дві корови, порося, кури, садить картоплю та іншу городину. Щоліта допомагають їй випасати худобу внуки. І на цей раз літні канікули проводить у бабусі внук — 11-річний Сашко, синок її покійного сина Михайла.
Щасливим для матері видався її 70-річний життєвий ювілей, який зібрав у рідному гніздечку всю родину. Вперше зустрілися і заводили родинні зв’язки внуки і правнуки. Не було меж радощам юним гостям з Росії від спільних походів до лісу стежками дитинства своїх батьків.
Таке взаєморозуміння, повага і любов у родині панують там, де є істинна віра в Бога. Не втратили її діти Марії Довгінки. Зять Ігор згадував, як десять років тому в 42-річному віці його охрестили в Лісківці.
— Слова матері: “Ігорьок, давай охрестимо тебе, бо я не знаю, як за тебе молитися”, запали в серце назавжди, — зізнається полковник у відставці, і ніжно цілує Марію Василівну, яку називає мамою.
За приїзду до рідного села, як і колись у дитинстві, відвідують Божий храм діти Довгінків. І на цей раз день народження мами вони розпочали в місцевому сільському храмі з святої молитви за здоров’я іменинниці. Затим віддали шану батькові, відвідавши його могилу, згадали покійного брата Михайла. А вже наступного дня за святковим столом зібралася близька родина ювілярки, до речі, і на цей раз, за християнським звичаєм торжество розпочали з святої молитви. Прийшли привітати іменинницю, поспілкуватися з її дітьми й двоюрідні брати з Міжгір’я Павло Дзьобак та Василь Мишанич, з Лісківця — Федір Довгінка з дружиною. Кожен тост, розпочинаючи з старшої доньки Марії і закінчуючи найменшим сином Володимиром, спогадами про дитинство, батьківську любов викликав сльози безмежної вдячності до неньки. Їй дякували за те, що виховала їх на засадах християнської моралі, навчила берегти і примножувати родинні зв’язки, прищепила любов до отчого краю, за те, що всі стали достойними людьми і кожен з них знайшов своє місце в суспільстві.
До болю вразили слова свахи з Полтавщини Ніни Іванівни, яка цілувала руки матері і дякувала за виховання доньки Марії, своєї невістки. У поетичних рядках свою любов і повагу до іменинниці передали і свати з Волині…
Гумор, сміх і сльози радості супроводжували родинне торжество. В цей день ніхто не хотів думати про те, що скоро треба розлучатися. І не відомо, коли ще доля збере багатодітну родину Довгівків з Лісківця за єдиним родинним столом. Але, прощаючись з щирими і гостинними дітьми Марії Василівни, я зрозуміла, що роду Довгінків не буде переводу, навіть за сотні кілометрів від отчого дому…
