У с. Гамора на Закарпатті відновили водяну кузню, яка була створена ще у XIX столітті. Зараз вона користується неабияким попитом у людей, окрім того на її базі організували шкільний ковальський гурток.
Вода з потічка падає у дерев’яний лоток, з нього – на гігантське колесо, яке приводить у дію потужний молот. Навіть не фахівцю видно, що підвідна система, мов решето. Молотобоєць Володимир Рошинко розповідає: «Там на шлюзі у нас проблема: коли морози, вода замерзає. Тай тут це все тече як решето. Вода пропадає, більше води йде вниз, чим на молот, на колесо».
Як тільки настає гаряча пора на городах і у садах – до кузні тягнуться місцеві газди та газдині – за мотиками та лопатами. Жителька м. Хуст Віталія Майор пояснює: «Тут їх виливають, ковані роблять, важкі, хороші, що скоро не сходжуються. У магазини завозять лише дешеву бляху десь з-за кордону, а таких виробів, щоб ковані були, то не було».
Кузню на цьому місці створили ще всередині XIX століття – перебудували з папірні. Встановили купольну піч, вальцювальний стан, верстати. Тоді «Гамора» мала 5 водяних коліс, тут працювало 15 ковалів і стільки ж помічників. Разом з нею у селі Довгому виробляли на рік 100 вагонів литва,120 тисяч лопат і мотик. Усе це везли до Сербії, Румунії та в Угорщину. Зараз працює лише одне колесо і один молот. Ольга та Віктор Петровції орендують кузню у Довжанського держлісгоспу. Саме вони відновили пошкоджену двома повенями «Гамору».
Віктор Петровцій розповів: «Більше чотирьох років кузня не працювала, тут були руїни. Ми з жінкою взяли ту кузню в оренду, привели її до ладу, зробили косметичний ремонт, перекрили повністю дах. І зробили підпірну стінку. Ось у нас є матеріал на лоток, тільки чекаємо, щоб виробити проект, яким він має бути, щоб вписувався гармонійно в цей комплекс».
Іршавська районна влада заявляє – жалюгідний стан пам’ятки її не влаштовує. І обіцяє реконструкцію на півмільйона гривень. Щоправда, таких декларацій не бракувало і раніше. Та й зараз не дуже знають, де знайти обіцяні гроші. Поки ж чиновники обіцяють, «Гамора» живе своїм життям. Майстер Михайло Пилипчинець взявся вести тут шкільний ковальський гурток. «12 хлопців молодих з 8-11 класу, щоразу вони приходять, я їм даю рукавиці, розповідаю техніку безпеки, щоб вони один лдного не попекли. І один бере гріє вогонь, другий бере флека з-під молота і так поступово. Вони кожний раз, коли уроки закінчуються, сюди прибігають. 2-3 години завжди посидять біля мене тут у кузні», – розповів майстер.
Наразі з-поміж учнів майстер вирізняє свого внука – теж Михайла. Його коваль хоче взяти на роботу за свого помічника. А згодом той може діда замінити. «Я приходжу в кузню, кладу вогонь, кладу залізо, воно нагрівається. Ми йдемо до клепача. Залізо, щоб воно не згоріло, потрібно набрати відповідну температуру на вогні», – каже учень Михайло Сньозик.
Коли приїжджають екскурсанти, гуртківці стають гідами. Правда, свої розповіді часто наповнюють вигадками, легендами, бо донині немає документальної книги чи брошури про кузню. «З Англії король, разом з людьмию допомогли створити цю кузню, вона вже дуже старовинна, багато їй років, але праця тут не зупиняється, 20-30 мотик тут щодня виготовляється», – наголошує учень Юрій Стецько.
Водяна кузня досі немає ані статусу пам’ятки, ані бодай музею. Хоча тут бували президенти, міністри, перші керівники Закарпаття та нардепи, які обіцяли це вирішити швидко і безпроблемно. Ковалі кажуть: слова їхні понесла вода.
