Адже хвойні ліси давали притулок горянам, служили незамінимим будматеріалом, одягали і взували і саме головне — годували із сивої давнини свободолюбивих слов’ян-русичів, що вільно жили-поживали на територіях колишніх Римської імперії, Трансільванії, Підкарпатської Русі а відтак — Закарпаття-Срібної землі.

 

Тож не дивно, що Міжгірщину-Верховину ще ніжно називають смериковим краєм, легенями Європи, зеленою перлиною Українських Карпат, зеленоокою Верховиною за її багатства “зеленого золота”, як поетично називають майстри пера хвойні ліси. Смерека-смеріченька є основною героїнею багатьох обрядових, жартівливих і побутових співанок-коломийок горян, які становлять важливу складову народної пісенно-фольклорної творчості наших предків і власне нас самих.

 

На сьогоднішній день хвойні лісові масиви філії “Міжгір’ядержспецлісгосп” становлять 14400 га, НПП “Синевир” — 15000 і в ДП “Міжгірське лісове господарство” із майже наявних 33 тис. га хвойні ліси складають 45 відсотків. Це нині, коли пагубне знищення верховинських лісів досягло критичної межі. Додайте до цього ще й їх захворюваність, пов’язану з низкою еколих останніх кілька десятиліть, то вашій уяві постане вимирання хвойних лісів на Верховині, на якій, слава Богу, ще подекуди збереглись “острівки” пралісів. Та диво-витвори народних умільців — пам’ятки історії і культури дерев’яного зодчества — 14 церков, які увійшли до славного реєстру безцінних пам’яток обрядів, традицій і звичаєвостей верховинців-русичів і є символами самовідданої віри горян в дивовижну силу смереки, ялини. Бо ж побудовані вони в основному з хвойних порід дерев. Досить сказати, що деякі плениці в стінах розтоківської Введенської і рекітської Миколаївської церков ХVІІ ст. мають ширину 90-95 см.

 

Академік А. О. Тюняєв в “Книзі Ра” пише: “Ра — це сонце, світило, радість нового дня, які символізують вічне життя”. Вчені багатьох країн досконало вивчали статистику лісових ресурсів держав Центральної Європи, в тому числі й Підкарпатської Русі і дійшли висновку, що на карті лісів особлива увага приділялась розповсюдженню смереки, а вже потім сосни, берези, дуба та інших. З огляду на це смерека є символом вічного життя для слов’ян. А, тим паче, для наших предків слов’ян-русичів, білих хорватів…

 

Численні письмові джерела підтверджують, що слов’яни, які в прадавнину поселились на території сучасних Українських Карпат, це ніхто інший як малочисельні групки людей зниклої 6-7 тис. років тому могутньої Трипільської держави (трипільської культури — В.Б.). До сих пір невідомо, що стало причиною зникнення цієї культури. Адже трипільці знали колесо, вогонь, вміли працювати з глиною, були знаними будівничими…

 

Поселившись в Карпатах і на території сучасних слов’янських держав, вони в першу чергу облюбували хвойні дерева, які служили будівельним матеріалом, одягали і годували наших предків та ще й вважались особливими обрядовими деревами. Тож смерека у горян-верховинців з давніх-давен вважалась символом вічного життя, довголіття, стійкості і подолання неблагополучних обставин. Із смерекових гілок ми запалюємо ватру на природі. “Корону” цариці-смереки (старші краяни це добре пам’ятають) прибивали над дверима хати на щастя. Смерекові гілки клали під стріху на стайні, щоби оберегти худобу від злих очей і хвороб, будинки — від вітра і грому, прив’язували до плодових дерев, рятуючи від бурі і т. д., і т. п.

 

В дитинстві ми не знали, що таке гумові жуйки. Зате досхочу жували смерекову смолу-живицю. Особливо ту, яка вже набула кольору кави з молоком. Не знали, хто такі стоматологи і помирали старенькими з усіма зубами в роті. Добрі босоркуни вміли чаклувати зі смерекою чи ялицею. Мій дідо Михайло — коваль часто говорив, що для того, аби узнати магічне для себе число, яке приносить удачу, треба три ризи обійти смереку за годинниковою стрілкою, збираючи шишки. Кількість зібраних шишок — це й буде ваше магічне число, за якого треба вирішувати проблемні питання. Число слід тримати у великій таємниці. А ще він казав, що ватра під смерекою додає сили, налаштовує на радісні почуття і відганяє злих духів.

 

Трипільці з невідомих причин так і не змогли побудувати свою державу на кшталт Древнього Єгипту, Китаю, Індії чи Греції. Вони великими групами покинули обжиті місця і зникли в сірій імлі тогочасся. Так певна частина представників цієї культури осіла на землях Придунайської низовини і Потисся, території сучасного Закарпаття та навколишніх сусідів. Тут, змішавшись з білими хорватами, карпами та русичами, швидко асимілювались і на рівні корінного населення розвивали звичайні їм ремесла: землеробство і тваринництво, будівництво і мисливство. Пізнають і таїни багатств природи і надр навколишніх територій. Серед дерев з любов’ю виділяють липу і смереку. Як і на своїй покинутій батьківщині.

 

В 30-их роках минулого століття видатний український вчений, академік В. І. Вернадський писав: “…6-7 тис. років тому назад уже йшло хоч і примітивне, але велике за своїми розмірами добування золота”. Римський географ Стратон неодноразово підкреслював, що в гористій місцевості тогочасних територій нинішнього Закарпаття римляни добували золото і срібло. Звідси дорогоцінні метали відправляли в Рим ще до нашої ери, де чеканили золоті монети ауреуси із зображенням голови Августа, Божого сина. А було це в період з 150 до 20 рр. до н. е. Таким чином, можна впевнено говорити про те, що прадавні слов’яни були видатними рудознавцями і мали всілякі відносини з римлянами, греками, візантійцями, фракійцями і готами та франками. Тож не дивно, що на території Репинного була знайдена кам’яна сокира, Колочави — нуклеус — знаряддя для очищення шкіри з тварин, в Синевирі — римський дзвінок, датований 685 роком нашої ери. Всі ці знахідки “дістали ноги” після перевірки ученими. Зберігся лише нуклеус в одному з музеїв нардепа С. М. Аржевітіна.

 

Вічний поклик предків в крові покликав трипільців-білих хорватів-русичів у далекі мандри на прабатьківщину — нинішню Київщину та інші сусідні землі. Так вихідці із-за Карпат стали засновниками нової держави на берегах Дніпра — Київської Русі, яка вже у VІІІ-Х ст. мала власні гроші у вигляді монет: куни, чешуйки, сріберники і київську, новгородську та чернігівську гривні. Тож не дивно, що на території нашого району збереглось чимало назв урочищ, знаних місцин, які підкреслюють зв’язки слов’ян Трансільванії, Мараморишчини Підкарпатської Русі з Київською Руссю: Києвець, Пилипець, Рекіти та інші.

 

В однаковій мірі жителям тогочасного Закарпаття і Київської Русі — посестер Червленої і Білої Русі, притаманною була любов до смереки і липи. Смерека взагалі вважалась не тільки обрядовим деревом, а й була символом вічності, довголіття і безсмерття. Одне слово, родовим деревом, яке й зараз може багато чого розповісти і про сенс життя, і про правдивість нашої історії.