Сьогодні вже ніхто не заперечує той факт, що первісне населення за Карпатами-горами за релігійною ознакою належало до східного обряду християнства. В історичній науці це вже стало аксіомою. За словами закарпатського історика В. Гаджеги, “східні слов’яни Закарпаття прийняли християнство в ІІ половині ІX ст., коли Кирило і Мефодій знаходилися в Моравії”. Це могло бути в період після 863 року з прийняттям русинами-українцями Потиської Русі християнства.
Святі апостоли Кирило і Мефодій не лише перевели Святе письмо з грецької мови на церковнослов’янську, ввели нову азбуку — кирилицю, якою в подальшому писалися книги в багатьох слов’янських народів, а й у Моравії з 763 року “завезли літургію слов’янську, пристосовану до гречеського обряду”. Св. Мефодій після смерті Кирила в монастирі побував у Ватикані, де римським папою Іоаном VІІІ був посвячений архієпископом паннонським і моравським. Окремі науковці стверджують, як пише о. Іреней Мих. Кондратович, що саме св. Мефодій стояв у витоків створення єпископства Мукачівського на теренах великої держави князя моравського Святополка
У рамках понадтисячолітньої історії Христової церкви на Закарпатті можна виділити багато періодів, що претендують на звання переломних у процесі формування духовно-культурних і релігійних цінностей, які відігравали велике значення в релігійному становленні, духовному розквіті жителів Срібної землі.
На теренах отчого краю до цієї справи активно долучались уродженці Верховини, дослідники її історії, священнослужителі Іван Дулішкович, Августин Волошин, Антоній Годинка, Августин Медвецький… Опісля їх справу з честю продовжували Верхньоверховинський намісник Емільян Мустіянович, благочинний Міжгірського району Юрій Добра, ігумен Боронявського чоловічого монастиря о. Йосиф Завадяк та багато інших синів отчого краю, палких вірників віри Христової, проповідників слова Божого серед горян.
На зламі тисячоліть передові релігійні конфесії краю поповнила когорта молодих священнослужителів, які достойно продовжують справу старших поколінь — сіячів у душах горян зерен високої моралі, духовного багатства, слова Божого і звичаєвостей рідного народу. Таким знали священнослужителя Покровського греко-католицького храму в Синевирській Поляні о. Ярослава Бряника.
В душах майже 300 вірників найвисокогірного на теренах України села о. Ярослав залишив воістину добрі спомини про себе. Сільський голова Синевирської Поляни Юрій Горват за нашої розмови підкреслив, що Ярослав Васильович служінням вірі Христовій розкрив мирянам найкращі риси віроповчального єства молодого священика. За мирських справ, урочистих проповідей, святкових молебенів о. Ярослав постійно закликав прихожан кріпити в собі віру в Господа Бога.
Він служив тут тривалий час. Але молодого священика завжди тягнуло додому, до батьківської хати у Репинне-Сухому. Адже саме тут сформувались світоглядні і боголюбиві погляди молодої людини. Зерна глибокої віри в Бога, якою було просякнуте єство його діда-церківника Івана Гебеша, дали добрі прорості. Сьогодні кожен, хто хоч раз почув недільну проповідь о. Бряника чи виступ за престольного свята в греко-католицькій Святомиколаївській церкві в Ізках або ж келечинському Святоуспенському храмі, неодмінно скаже, що ці зерна дійсно впали на благодатний ґрунт.
Тож, коли дізнався, що священика Віктора Басараба з Ізок переводять до Мукачева, тут же попросився в керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії про надання йому приходу в Ізках. Бо ж у душі одразу відчув радісний щем, коли отримав з рук Преосвятійшого Єпископа Мілана Шашіка декрет про своє призначення служити в цьому мальовничому верховинському селі. Ближче таки до рідного дому, де його з дружиною і синочком Павликом завжди чекають одинокі батьки. Так склалося, що він — єдиний у них. Зате долею судилось правити богослужіння в Ізківському храмі — пам’ятці історії і культури дерев’яного зодчества Верховини, в рідному селі священнослужителя, президента Карпатської України Августина Волошина.
Це й зобов’язує місцевого духівника о. Ярослава Бряника всеціло віддавати себе служінню вірі Христовій, денно і нощно кріпити в серцях горян любов до Бога, утверджувати у житті людському одвічні єдиноначала — віру, надію, любов. Віру в Господа Бога, любов до ближнього свого і не втрачати надію у житті, якщо завжди й усьому дотримуватимешся заповідей Божих.
Високі почуття, глибокий відбиток на нього справили віроповчальне життя і духовно-просвітницька діяльність святішого владики Теодора Ромжи, чиїм іменем названа Ужгородська богословська академія. Чиє високодостойне життя підло обірвали наймані вбивці-кадебісти. Тому й не дивно, що вчорашньому студиту богословської академії, пароху Ізківському Ярославу Брянику притаманні чудові риси сучасного духовного пастиря.
У молодої людини покликання служити Господу Богу втілюється в конкретні богоугодні справи, і множиться числом паства греко-католицької віри. Тож не дивно, що з нагоди найвеличнішого християнського празника — Успіння Пресвятої Богородиці вірники — церковник Іван Пуйо, Михайло Дубанич і Михайло Черепанинець з Ізок, Юрій Безега — з Келечина, бажають о. Ярославу Брянику й надалі нерозривної єдності, співучасності в мирських справах і проповідуванні слова Божого серед прихожан Верховини. Бо ж немає кращої долі в житті, ніж бути відданим справі батьків і вірі в Господа Бога.
