В угорському селі Чомонин, що у Мукачівському районі, проводжаючи зиму, всі старі віники кидають у вогонь. Мовляв, хай з ними щезне все недобре. Весну кожна хата зустрічає з вже новими мітлами.
Сподіваючись, що вони наметуть родинам багато добра. Село Чомонин здавна називають батьківщиною закарпатського віника.
Центральною вулицею Чомонина проходить дорога державного значення. Повтикані перед ворітьми прямо у сніг вироби знесені-звезені сюди з цілого села. З надією, що зупиниться автівка чи автобус і куплять товар.
Пані Ленке прошиває віники трьома рядами міцних ниток. Робота з голкою для неї звична. Колись працювала на трикотажній фабриці, вишиває. Нині безробітна. Як і чоловік, колишній колгоспний комбайнер, двоє синів, донька, невістка. Всі тепер залучені до підсобного промислу. В’яже тільки пан Гейза, в активі котрого кілька вагонів віників. Сім’я Шандора має пів гектара сорго. Виходить до 500 віників. Власної техніки немає, тому доводиться її наймати для сівби, обробітку, збору, викладаючи загалом дві з половиною тисячі гривень.
Очищають стебла самі й самі з них вяжуть мітли. Правда, ще треба закупити вистругані палиці, дріт, дратву, цвяхи. Цим ремеслом не пориває ще один ветеран з 30 річним стажем. У 50 роки минулого століття радянська влада перейменувала село на Чомонин, хоча всі мешканці донині вживають стару назву – Чонгар. Тоді ж тут почали займатися вінникарством.
