Щойно випав перший сніг, ми подалися в давно заплановану поїздку в с. Гусний Великоберезнянського району. Тут не вибухнув Чорнобиль, але люди так само покинули свої домівки, і, здається, ми потрапили в зону відчуження.
Моторошно підходити до закинутої хати, де двері відчинені навстіж, вибиті шибки зиркають на тебе, наче очі мертвої людини, а зсередини віє темним холодом. Будинок доживає свій вік на цій землі. Таких обійсть тут із кожним роком більшає, а живих, веселих майже не зосталося. У Тихівській сільраді (до якої належить Гусний) нараховується понад 80 жителів, та місцеві кажуть, що тут ледве з три десятки людей назбирається…
Розташоване село зовсім близько до межі зі Львівською областю. Знаходиться всього за шість кілометрів від с. Ужок та автомобільної дороги Ужгород – Самбір – Львів та однойменної залізничної магістралі. Транспортного сполучення тут немає, зосталися жити, напевно, лише ті, хто не зміг виїхати.
На одному зі схилів видніється серце Гусного – церква Святого Миколи Чудотворця та дзвіниця, побудовані ще в середині XVII ст. Три куполи, з найбільшим посередині, колись були покриті дерев’яною дранкою, а храм побудований талановитим майстром без жодного цвяха. За часів незалежності її «реставрували» й покрили бляхою, що дещо спотворило архітектурну пам’ятку бойківського стилю.
Повертаючись назад, відчули себе, наче в зимовій казці, коли побачили неподалік пишнохвосту лисицю, яка втікала від шуму непроханих гостей. Уже за мить вона сховалася десь у глибині лісу. В Гусному та околицях буяє мальовнича природа на противагу людським негараздам.
Відсутність роботи, транспортного сполучення, яких-небудь засобів для існування, здається, прирекли це село на забуття. Дивно, чому так сталося. Адже воно, на відміну від багатьох інших бічних сіл цього району (таких, як Тихий, Сухий, Люта), не знаходиться в глухому куті. Повз нього пролягає шлях. Ним легко можна виїхати на дорогу державного значення Київ – Чоп, неподалік Нижніх Воріт, а звідти – куди душа забажає. З Ужка до Нижніх воріт через Гусний якихось 35 км. Правда, якби була хоч мінімальна прохідність цього шляху. Погані дороги – не новинка для нас, проте потрапити в западню задля скорочення маршруту на сотню кілометрів бажаючих нема. Дорогу колись планували побудувати, навіть замостили бетонну основу, зробили бетонно-металеве обгороджування понад схилами. Зараз як спомин залишилися тільки бетонні стовпчики обабіч, а проїхати можна хіба що на позашляховику.
По дорозі ми побачили, як декілька місцевих жителів їхали на кузові переробленого старенького УАЗа, що в народі називають «буханка». У цих краях це найнадійніший транспорт. Хоч їхати на кузові й холоднувато, але, як то кажуть: «Краще погано їхати, аніж добре йти».
Люди, що зосталися тут, виживають хто як може: повсюди на схилах розляглися величезні обгороджені поля, гусняни ґаздують, дехто отримує пенсії, продають яфини і гриби, коли вродять, улітку заготовляють багато сіна як для своєї худоби, так і на продаж. Єдині ознаки цивілізації в цих місцинах – електричні стовпи обабіч дороги, а на дахах будинків подекуди видніються «параболи».
