Новорічно-Різдвяні свята – разом зі всіма цими гостями, колядуванням, переїданням, вихідними, естрадними програмами по «ящику», кутею та перманентним похміллям – уже майже позаду. Кожен провів їх так, як то йому дозволяють сумління, фантазія і гаманець.
Ми, поза сумнівом, велика – у сенсі території й населення – країна, тож і дивовиж теж можна зустріти багато. Хтось зустрічав Новий рік у в’язниці, ще хтось чатував біля пам’ятника Сталіну у Запоріжжі, інші хороводили під київською ялинкою, а один всім відомий персонаж навіть біля «йолки».
Аморальним було б когось засуджувати чи повчати: мовляв, Новорічні свята, ці карнавальні й незабутні тижні, потрібно проводити ось так чи так. У кожного своя голова на плечах, у кожного свій ідентифікаційний код і, тим паче, спосіб проведення свят.
Темної ночі з 30 на 31 грудня, коли повільний, як колись Інтернет, потяг перекочується через Карпатський хребет із закарпатського боку на львівський, а втомлена провідниця засинає в купе, забуваючи ввімкнути опалення і світло, ти раптом прокидаєшся, хукаєш на замерзлі руки і бажаєш здоров’я, успіху і щастя в новому році всьому дружньому колективу «Укрзалізниці». Врешті, якось вмощуєшся під лампою і читаєш книжку, скажімо, документальну розвідку «Наполеон та його коханки» Гі Бретона. Безконечна кавалькада воєн, подвигів, нарад, стратегічних, військових планів, мапи і переділи, в’язниці, смерті, мирні переговори, взяті столиці і покорені держави, а поза всім цим – любовні інтриги, тисячі романтичних записок, коханки та кохані, вірність і зради, жінки, жінки, жінки...
Армія завжди протягом людської історії була символом сили і смерті. Великі полководці, чиї імена вкриті славою і звитягою, у вигляді пам’ятників (найчастіше чомусь – верхи на коні) прикрашають центральні площі міст, їхні портрети – на картинах видатних художників, на купюрах чи обкладинках книжок, історії про них переповідаються і обсмоктуються сотнями років. Мені подобається цей романтичний пафос, я теж у шестирічному віці хотів бути Наполеоном, Олександром Македонським чи Іваном Мазепою. Трохи пізніше «ковтав» книжки про них, з відкритим ротом дивився фільми про їхні геройства. Будьмо чесними: либонь кожен колись уявляв себе верхи на коні з мечем у руці і прекрасною дамою на шиї. Першим ударом, завданим по цьому романтичному образу, в моїй голові був Дон Кіхот. Однієї миті лицар-герой став смішним і неадекватним, його амбіції й мужність у боротьбі з вітряками – дивною. Читаючи Сервантеса, вперше подумалося, що таки ми всі десь допустилися похибки, вихваляючи й захоплюючись полководцями, котрі несли тільки війну, смерть і страждання. Цікаво: а скільки на світі є пам’ятників Казанові, героєві кохання, задоволення і втіхи?! Якби він вбивав (і в якомога більших масштабах), впевнений, що їх було б більше.
Любов натомість у суспільній свідомості викликає радше поблажливу усмішку. Часом навіть здається, що мало хто взагалі в неї вірить. Але є така чудова приказка: «Прийде ще на пса мороз». Так і з любов’ю – вона до тебе приходить, навалюється на твою голову, і ти починаєш вірити. Бо інакше – ніяк, гаплик, капець.
Кінець-кінцем, наше життя насправді не складається з вісімдесяти чи ста – кому як відміряно – років. Це печально, але саме так: спробуйте-но згадати минулий рік, котрий щойно закінчився. Ну от, і я про це ж – пам’ятаємо ми всього з десяток днів, кілька яскравих моментів, наш жорсткий диск фіксує зовсім небагато хороших і сумних спогадів, які в сумі й є нашим життям. П’ятдесят, сто спогадів на все-все життя. Саме любов може зробити будь-який день таким, котрий запам’ятається назавжди. Саме вона здатна додати теплих барв до зимового пейзажу. Вчора у жінки, яку я люблю, був день народження. Сьогодні я хочу просто подякувати їй за те, що вона є: така небесна й чудова.
Ага, ледь не забув. Якщо ви прочитаєте перші літери кожного з абзаців цього тексту, то дізнаєтесь, як її звати
