Коли господарі виносять Мурчика надвір погуляти, незнайомі думають, що то великий і дуже чемний собака. І тільки тоді, як ці 12 «пухнастих» кілограмів нявкнуть, розуміють: насправді, це кіт.
Ось уже 13 років ужгородська родина Файванів натішитися не може своєму котику сибірської породи. «Колеги чоловіка по роботі запропонували нам кошеня, – пригадує Ольга Іванівна. – Син тоді якраз ішов до війська, і, щоб нам не було сумно, вирішили таки взяти тваринку. Назвали Мурчиком».
Мурчик з господинею зустрічають за порогом: кіт поспішає показати свої апартаменти. Удома в нього є окрема кімнатка на балконі, власні меблі, свій туалет, подушки і миски. У коридорі чотирилапий зупиняється й поглядає на стіну: тут висить його портрет. «Дідо мій старенький, – гладить кота Ольга Іванівна, – усе розуміє і навіть розмовляти вміє, тільки по-своєму, по-котячому. Вранці, як прокинемося й ідемо снідати, то вітаємося з Мурчиком. А він нам у відповідь нявкає».
Домашнього улюбленця Файванів називають найважчим котом на Закарпатті. Чотирилапий товстунчик брав участь у різних виставках, має свій паспорт, медичну картку і регулярно відвідує ветеринара. Його звична вага – 12 кілограмів. «Але тепер трохи схуд, – розповідає господиня. – Ми ремонт робили, то він, бідолашний, нормально не харчувався. Розтовстів після того, як кастрували. Всюди мітив: і в черевики, і на сумки, і на меблі... У квартирі запах страшний був!»
Господарі пригадують, спеціально приносили Мурчику кішок, як той гуляв. «Але він одній був вірний, – усміхається Ольга Іванівна. – У сусідки жила Машка, теж породиста кішка. Як він коло неї ходив, як залицявся… Так тужив, що нічого не їв і не пив. Вона спершу не давалася. Ми з сусідкою відчиняли двері квартир, випускали котів у коридорчик і отак їм побачення влаштовували. А згодом таки народилися в них п’ятеро кошенят.
А якось чоловік мій узяв ту кішку на руки. Боже, що то Мурчик розізлився, як стрибав і нервувався… Приревнував її дуже до Івана. Сьогодні тої Машки вже нема серед живих…»
Іван Іванович добре запам’ятав, як син приніс додому мисливського песика. «Мурчик дістав такий стрес, що не їв три дні, – каже. – Мусили віддати собаку, бо кіт його навіть побив. Та й нащо, як наш Мурчик охороняє дім не гірше того пса? Він добре розбирається в людях. Як хто злий зайде до оселі, може вкусити чи подряпати. Коли ж добрі люди в домі, дозволяє їм себе погладити, навіть муркоче».
Найбільше Мурчик полюбляє ласувати телячими нирками. Такий делікатес господарі вже роками купують у людей на Зеленому ринку в Ужгороді. Подобається йому й сухий корм, сметана, сира риба. «М’ясо з супермаркета їсти відмовляється, – розповідає Іван Юрійович. – Чи добрі сметана, фарш або ковбаса, перевіряємо на ньому: як покуштує, значить то натуральний і не зіпсований продукт.
А ще Мурчик – наш рятівник. Якось сусідка поверхом вище нас залила. Був ранок, ми ще спали. Він почав дряпати двері спальні, нявчати. Відчинили – а він не заходить, тільки кличе нас до кухні. Ми за ним – бачимо: вода стінами стікає».
Ліжко в спальні – улюблене місце Мурчика в квартирі. Тут він може спати годинами. «Як я, стомлена, приляжу собі, він одразу ж до мене йде. Тулиться до руки, як дитинка. А коли в мене тиск підніметься, то на голову мені лізе. Спину прихопить – вмощується на болюче місце».
Купатися Мурчик не любить. «Як тільки чує, що воду пускаю, одразу ж утікає і ховається, – розповідає Ольга Іванівна. – Водні процедури приймає кілька разів на рік. Має спеціальний котячий шампунь, ще дорожчий, ніж у нас. Купили йому п’ять гребінців. Уже навіть уміє сам розчісуватися! Даємо йому гребінець, а він його лапками притримує і так потрохи розчісується».
Свято у Мурчика тоді, як господарі їдуть на дачу й беруть його з собою. «З дачі його забрати неможливо, – каже Іван Іванович. – Там метелики, пташки, дерева… Вдома такого нема – гуляти його самого не випускаємо. А на городі – не впіймати. Назад їхати не хоче, аж ричить і пищить. Дуже природу любить», пише Надія Вишневська, газета "Новини Закарпаття".
