Щоразу, як в ефірі звучить «Говорить Ужгород», мені на душі стає приємно, ніби зустрів давнього доброго друга. Не раз ці магічні (у доброму розумінні) слова навіюють хвилюючі спогади, вертають у літа далекої молодості, коли обласне радіо, вірніше, його редакція, стало частиною і моєї долі, а прекрасні й доброзичливі люди, котрі працювали у той час в різних його редакціях, стали для мене рідними на все життя.

Адже зовсім несподівано трудову біографію довелося мені розпочинати на скромній посаді випускового редактора. Але для мене, що й казати, то було велике щастя, а до всього і порятунок від тих життєвих незгод, що звалилися на мою голову в неповні 19 літ. Тоді чи не вперше переконався, що світ і справді не без добрих людей. Зрештою, як все це було.
Зустрівши новий 1970 рік ще у студентському товаристві, не думалось – не гадалось мені, що через кілька днів доведеться на певний час із ним розпрощатися. За станом здоров’я і в зв’язку з іншими, актуальними у період згасання хрущовської відлиги, причинами я змушений був піти в академвідпустку. Та цей порятунок був досить жорстоким, бо не стало стипендії, гуртожитку. Що діяти? Куди йти?
…Сніг із дощем чи дощ зі снігом немилосердно бив у лице. Я йшов знесилений негодою і своїм безвихідним становищем. На роботу, як виявилося, влаштуватися не так просто. Слова «молодий, талановитий» діють на різних масових форумах, на публіку і аж ніяк тоді, коли і молодий, і талановитий опиняється у скрутній та ще із ідеологічним відтінком, ситуації.

Тож ішов я крізь січневу негоду навмання. Буде що буде. Але сталося добре.

— Куди ж це творча молодь так похнюплено прямує, — почув я знайомий голос. А то Надія Сопко – завідуюча редакцією молодіжних і дитячих передач обласного радіо. Як і мої колеги по перу – Микола Матола, Степан Пойда, Дмитро Кешеля, Микола Паламарчук, Борис Кушнір, я був доволі частим гостем редакції. Приносив вірші, замальовки, репортажі. Надія Миколаївна турботливо ставилась до молодих, піклувалася, щоб їхня творчість і в ефірі звучала, і гонораром відлунювала. Для студентів і початкуючих літераторів це було дуже і дуже суттєво.

Вона уважно вислухала мої біди-проблеми і каже: «Треба щось робити. Ходім на радіо, до голови. Він щось обов’язково придумає!» До голови – це значить до Приходька, тодішнього голови обласного радіокомітету, чи не найсоліднішої ідеологічної на той час установи. Чесно кажучи, я не вірив, що моя справа вирішиться позитивно. Скільки порогів оббив – усюди відмова. А тут – радіо…

Першою до кабінету Панаса Приходька ввійшла Надія Миколаївна. Вийшовши звідти, мовчки потиснула мені руку і сказала: «Заходь».

Панас Лаврентійович зустрів стримано, уважно придивляючись до мене з-над окулярів. Він, очевидно, добре знав, що і до чого, чому я шукаю роботу, та замовлене Надією Миколаївною добре слово внесло позитивні корективи. Тим більше, що він, як керівник обласного радіокомітету, добре знав активних позаштатних авторів, з-поміж яких уважно і прискіпливо вибирав майбутніх радіожурналістів.

Після традиційних запитань поцікавився моєю домашньою ситуацією, де працюють батьки, як їм живеться. Почувши, що мій батько, колишній фронтовик, працює кочегаром на паровозі, а мама мотикою у польовій бригаді хліб заробляє, він запитав коротко: «Працювати хочете?».

— Хочу.

— До цього зрозумійте одне: радіо – установа ідеологічна… — Хотів сказати вже щось дуже важливе для мене, але, мабуть, вирішив не лякати дітвака, які приховані камені таяться під цими словами. – Отже, завтра зранку і виходьте на роботу. Робочий день випускового починається о восьмій ранку. До випуску останніх новин маєте підготувати всі необхідні для дикторів матеріали. Ваше робоче місце буде в редакції останніх вістей. Ходімо.

Панас Лаврентійович особисто представив мене, ще недовченого новобранця журналістики, завідуючому редакцією Володимиру Морозову, редакторам Павлу Ураму, Івану Вашкебі. А тоді пройшовся зі мною по всіх кабінетах, заодно представляючи мене досвідченим радіожурналістам: Олексію Олійнику, Тетяні Прасоленко, Миколі Михайлову, Леонарду Уральському, дикторам Михайлові Якимчуку, Марті Павленко, Анатолію Єчку, Оксані Невицькій, технічному персоналу також. То був мудрий педагогічний хід. Він ненав’язливо дав мені зрозуміти, з якими поважними людьми я починаю свою трудову біографію. Яка відповідальність лягає на мої плечі. Адже випусковий редактор на радіо у ті часи був як своєрідний диспетчер. На нього покладалося забезпечення злагодженої взаємодії між редакціями, дикторами, редакцією запису, звукорежисерами, технічними службами. Роботи вистачало.

Так сталось, що мій перший робочий день випав на 6 січня. На самий святий вечір. У денних клопотах незчувся, як сутінки оповили землю. Колеги заспішили додому. Коляда ж на порозі!

Мені ж довелося залишатися на робочому місці, поки всі передачі не перечитає і не завізує голова радіокомітету особисто. А ще кожну плівку особисто перевірити. Такі жорсткі були порядки.

Уже була десь двадцять перша година. Можна тільки уявити стан моєї душі – вдома у цей час колядники веселять, мама і нянько готують святкову вечерю, і, напевне, їхні думки, розмови про мене. Як синові далеко від рідного дому колядується? Незчувся, як на листок паперу лягли рядки:

Щедрий вечір. Накриває
Мати біло-біло стіл.
А за вікнами гусляє
Біла-біла заметіль…

Якраз завершив цей експромт, як до кабінету ввійшов Панас Лаврентійович. Він усе зрозумів.

— Сумуєте? Я теж у цей день сумую. Таке життя.
Поклавши папку з передачами на стіл, він пробіг очима мій щойно написаний вірш, підійшов до вікна, довго-довго дивився у темінь, яку, мов серпантини, оповивали білі пасма снігопаду, і мовчки, приязно, по-батьківськи потиснувши мені руку, вийшов.

Через кілька днів диктор Михайло Якимчук, якого я дуже шанував і шаную, запитав, ніби між іншим: «Що за вірш про щедрий вечір ти написав? Старий (тобто Панас Лаврентійович) дуже хвалив. І мені, і Тетяні Андріївні». Пізніше я не раз переконувався, що скупий на похвали в очі, він був щедрим на добре слово про людину у найнесподіваніших, але дуже важливих ситуаціях. Тепер би так…

Зима того року видалася досить кріпкою. У кімнатці, яку я винаймав за готелем «Ужгород», грубка була, але натопити її було нічим. Якось вранці прибігаю на радіо заздалегідь до початку «Останніх вістей», бугикаючи, заношу до голови свіжий номер «Закарпатської правди» для огляду у випуск прямо і в ефір, а він запитливо подивився на мене з-над окулярів і ніби між іншим сказав: «Зайдіть після закінчення передачі».

Панас Лаврентійович попросив детально розповісти, де і в яких умовах я живу, уточнив адресу, і на цьому розмова завершилась.

Увечері, коли я прийшов на квартиру, господарка Юлішко-нийнія тільки руками сплескувала: «О, Іштенем! Ціла машина дров! Та ще й порізаних на чубуки. І ні копійки не взяли за це. Спитали тільки, де скидувати. Ой, файні дрова! Ой, файні!.. Айбо тобі, фійочкам, ци так, що усі не треба? Ти не проти, щоб і Юлішко-нийнія мацінько погрілася із них?..»

Тільки тоді я зрозумів зміст ранкової розмови у кабінеті Приходька.

…У найбільшій кімнаті, де розміщувалася редакція «Останніх вістей», були три великі книжкові шафи. У них зберігалися книжки, які привіз Панас Лаврентійович із зустрічей зі своїми колегами у Пряшеві, Кошице, Сату-Маре, Ніредьгазі, Мішкольці, інших містах прикордонних областей сусідніх країн. Я не раз роздивлявся через скло розкішні, по-сучасному оформлені поетичні збірки, прозові, науково-історичні видання. Хоч вони були видані у наших друзів, майже братів, читати їх не рекомендувалося. Все ж закордонна продукція. І хто знає, яка може там бути ідеологічна начинка. Але ж заборонений плід солодкий, привабливий. Панас Лаврентійович бачив мої «страждання» і одного разу дав мені незвичне доручення.

— Ключ від книжкових шаф є тільки у мене. Набридло возитися з ним. У мене тисяча проблем і без нього. Даю вам його на зберігання. Дивіться, щоб книжки були в порядку. Бібліотечка ж унікальна. Але треба бути ще й обережним…

Мушу зізнатись, що я надто обережно перечитав майже всі книги українських письменників Пряшівщини. Мені відкрився дивен світ творчості Івана Мацінського, Федора Лазорика, Юрка Боролича, Федора Іванчі, Петра Гули, Степана Гостиняка та багато інших. На жаль, окремі з цих авторів після сумнозвісних подій у Чехословаччині в 1968 році у себе на батьківщині були забороненими. Та не для мене, бо я ж мав ключ від «секретних» шаф. Безумовно, Панас Лаврентійович добре знав, як я «оберігав» довірені мені книжки. Інакше б, мабуть, і ключа не давав.

Скільки таких світлих епізодів у спогадах про нього! Таку пам’ять по собі залишити не просто.

На жаль, Панаса Приходька – відомого журналіста, колишнього першого голови обласного радіокомітету вже немає серед нас. Але його старший син – народний художник України В’ячеслав і молодший Володимир, кандидат історичних наук, відомий громадсько-політичний діяч, а на цей раз і кандидат на посаду ужгородського міського голови, достойно продовжують дорогу батька, яку можна назвати одним-єдиним словом — людяність. Як продовжують її і десятки, а може, сотні трудівників журналістики, яких він вивів на творчу ниву і допоміг зробити першу борозну, посіяти першу жменю зерна.

Від редакції. У листопаді закарпатському радіо виповниться 65 років. І ця наша публікація — свого роду подарунок колегам-радійникам до ювілею.

• Ужгород
• радіо