Журналістська доля — цікава, незбагненна і багата на зустрічі. Бо вони — хліб для того, хто обрав собі цю долю. Недарма ж мовиться, що журналіст — це письменник, який за редакційними буднями не встиг написати свою книжку. Але й цікаві винятки з правил теж є. Приміром, мукачівський журналіст Мирослав Дочинець познайомився свого часу з дідом Андрієм, якому тоді було понад 80 літ.
Цікава людина, прекрасний оповідач — це було справжньою знахідкою для молодого газетяра. «Усе, що він розповідав, — згадує М. Дочинець, — я занотовував до зошита, ще не знаючи, як ним розпоряджуся згодом».
Дід Андрій Ворон «...розповідав мені дивовижні речі про уссурійські ліси, про калмицькі степи, ріку Печору і гори Алтаю, про буйні і паркі заплави Колхіди. Де він тільки не бував...» Слід додати, що побував у світах не з власної доброї волі. У молодості Андрій вчився у гімназії і семінарії. Вперше втрапив до криміналу, бо побив мадярського жандарма за чіпляння до його дівчини. Вдруге — за «куркульство» посадили комуністи. Поневірявся потім світами. Закінчив навіть лісівничий технікум у Росії. Але повернувся до рідного Закарпаття, оселився у старій хижі, яку мали родичі. Скромно жив із дарів саду та городу і з «майстерки» по селах.
Якось після чергових відвідин редакції, до якої часто приносив цілющі горобинову настоянку, сушениці чи горіхову олію, прибиральниця поцікавилася віком явного діда, але з незвично свіжим лицем. «Ворон — птах давній», — віджартовувався старий. А ще признався М. Дочинцю, що «теж пописує дещо»...
Згодом журналіст привіз до редакції валізу списаних дідом Андрієм зшитків. І вже з перших публікацій у пресі багато людей зізнавалося, що прочитане надзвичайно зацікавило їх і спонукало замислитися над своїм життям. Бажання небайдужих пізнати настанови діда Андрія Ворона в повному обсязі значною мірою спонукали М. Дочинця випустити книжку «Многії літа. Благії літа», яка швидко розходиться й на Прикарпатті. Хотілось би лише в цьому похвальному слові віддати шану старому дідові Андрієві, який лишив для нас глибинні постулати. Автор справедливо зауважує: «Кожен з цих рядків цінний і пророчий. А скільки істини ховається між рядків...»
Життєве кредо Андрія Ворона — жити в поті чола, бачити живими і радіти кожній рослинці чи птиці-тварині, землі й небу, щоб побачити «у них себе — упокореного й оновленого». А якою філософією віє від слів про користь ходити босоніж: «Давай тілу землю, поки вона сама не покликала його». Запорука здоров’я — бувати біля води, мліти в парильні і пити її багато, уникати трьох найбільших шкод для людини — солі, цукру і білого хліба, а «найпоживніші овочі — ті, що запалені сонцем».
А ось який перехід від рослинного до духовного: ще не піст, коли не їсти м’яса, але першим кроком до нього є «не їсти» свого ближнього, не робити собі з людей ні ворогів, ні друзів». Радить не перейматися також, коли не маєш жінки — «це другий дарунок долі». Споживати ж вино чи горілку треба такою мірою, щоб лише час від часу сполоснути горло. Радить довгожитель: «А не питимеш — нічого не втратиш. Багато питимеш — утратиш усе. Будь завжди в такому стані, щоб Богу не було огидно навідатися до тебе». Дід не наказує, а радить курцям, пиякам і гультяям, лихословцям і затятим гравцям викоренити з себе лише одне зло, а інші десять зникнуть. Треба прислухатися до своєї душі, бо «всі добрі закони записані там».
За роки довгого життя дід Андрій Ворон створив для себе молитви — ранкову, вечірню і в важкі хвилини, до ангела-хоронителя. А основний розділ книги — це «Золоті поради Андрія Ворона», який за довге життя лише раз у Сибіру побував на лікарняному ліжку після завданої йому травми.
Андрій Ворон укріплював після паводка погріб. Його привалило землею. Відійшов у вічність на 104-му році життя. Дай Боже так кожному!
