Хворі навіть не уявляють, який величезний механізм крутиться навколо них
Кожен із нас хоча б раз, так би мовити, потрапляв до рук медиків. Якщо лікування йде на користь – про тих, кому завдячуємо одужанням, забуваємо досить швидко. Інша річ, коли результати не дуже втішні. Ескулапа, який, на нашу думку, не зміг допомогти, пригадуємо і до слова, і просто так.
Щоб оцінити роботу лікаря чи навіть медсестри, варто би хоч на деякий час опинитися на їхньому місці. Мені випала можливість провести свій умовний день у Закарпатській обласній клінічній лікарні ім. А. Новака у відділенні ревматології. Вражень, напевно, вистачило б і на серію публікацій.
Безнадійні діагнози з надією
Власне у відділення ревматології порадили піти знайомі лікарі. Відзначили специфіку – ревматологи мають активно співпрацювати з лікарями майже всіх спеціалізацій. Бо їх пацієнтам часто потрібна ще й допомога лора, окуліста, кардіолога, травматолога чи невропатолога. Крім того, з недужими працює й психотерапевт – допомагає впоратися із хворобами та реабілітуватися після них. А це для лікарні нова і дуже потрібна практика.
Тож, до відділення ревматології я попрямувала зі спокійним серцем, бо думала, що маю принаймні загальне уявлення про те, чим хворіють тамтешні пацієнти. Проте, до побаченого варто було б окремо підготуватися. Самвел Туряниця, завідувач відділенням ревматології обласної клінічної лікарні, одразу сказав, що до них привозять хворих у вкрай важкому стані або людей із невиліковними діагнозами. Тих, кого медики поки що не в силі оздоровити, проте можуть покращити і продовжити їм життя.
Зауважу, що зі Самвелом Робертовичем ми спілкувалися в польових умовах – між прийомами хворих, консультаціями з колегами і медперсоналом та телефонними дзвінками від пацієнтів. Лікар одразу запропонував переглянути фото, на яких зафіксовані ті чи інші ураження або крок за кроком відтворений процес видужування пацієнта.
– Ось бачите, у цього чоловіка, – пояснює, – все тіло у гематомах, натиснеш пальцем – і одразу утворюється підшкірний крововилив. Йому навіть рушником витиратися не можна. А от у цієї дівчинки нога майже чорна, на щастя, її вдалося врятувати, зараз веде нормальний спосіб життя.
На прийом до завідувача заходить жіночка років 50-ти. Розповідає свою історію. Каже, почалося все з того, що відчувала загальну слабкість. А за деякий час навіть не могла встати з ліжка. Проте після курсу лікування й справді повернулася до життя. Зараз може самостійно пересуватися, доглядати за собою, навіть трохи порається по господарству. Каже, почувається дуже добре. Хоча помічаю, щоб піднятися зі стільчика, мусить докласти зусиль. І все ж вона щиро радіє тому, що не обтяжує близьких.
До розмови приєднується Андреа Яцина, лікар-психотерапевт Закарпатської обласної лікарні ім. А. Новака. «У роботі з нашими пацієнтами дуже важливо зрозуміти, як саме людина бачить свою недугу, як її переживає. Необхідно, щоб хворий був поінформований про те, що з ним коїться, бо від цього залежатиме все його подальше життя», – наголошує лікар.
Психотерапевт, так би мовити, створює певний супровід хворої людини у світлі її переживань, допомагає подолати тривогу. Адже часто вона виникає в результаті перебільшень, забобонів та й просто неготовності до таких життєвих випробувань. Тільки приймаючи те, що з нею сталося, людина може далі боротися.
«Маю хворого, якому на початку лікування ми дали безнадійний прогноз: житиме максимум рік-два, – розповідає Самвел Туряниця. – Хоча, звичайно, рук не опустили. І лікування дало приголомшливий результат – чоловік уже прожив плідних 13 років, дочекався онуків і зараз їх бавить».
Велика лікарня для маленької області
Загалом, за словами заві¬дувача, закарпатцям поталанило, бо область маленька, тож навіть із віддаленого куточка можна швидко дістатися Ужгорода й отримати вчасно спеціалізовану медичну допомогу. Для цього в обласній лікарні є майже всі умови: сучасне обладнання, кваліфіковані спеціалісти, практично стовідсоткове безплатне забезпечення пацієнтів медикаментами. Та найважливіше те, що медичну допомогу хворі отримують у комплексі. Бо ж усі фахівці співпрацюють, радяться, допомагають одне одному.
Пан Туряниця каже, що хворий навіть не уявляє, який величезний механізм крутиться навколо нього. Адже для пацієнта головне, аби в лікарні було тепло, чисто, вистачало ліків, доброї їжі та уваги медиків.
«Зараз у нашому відділенні всі ліжка зайняті, тож медсес¬трички за день так набігаються, що ніг не чують», – продовжує лікар. Самвел Туряниця зауважує, що іноді ми не цінуємо того, що маємо. Бо ж, як не крути, медицина у нас поки що безплатна. Наприклад, у сусідній Угорщині для того, аби для хворого скликати консиліум, потрібно заплатити чималі гроші. У нас це робиться безкоштовно.
«Якщо я бачу, що випадок важкий, а лікування не дає бажаного результату чи в чомусь сумніваюся, то скликаю колег і ми радимося, – каже пан Туряниця. – Це ж колосальний колективний досвід. Наприклад, я в медицині вже 29 років, колега – 30, інший – 20, тож маємо можливість, спираючись на сукупну практику, віднайти потрібне рішення. Іноді раджуся навіть із товаришами із Києва чи Москви, благо, зараз для цього є всі можливості: Інтернет, то й же Skape, мобільний зв’язок. У таких ситуаціях знаю, що зробив усе, що міг».
Запитую в Андреї Яцини, чи охоче колеги запрошують її проконсультувати хворого. «Обласна клінічна лікарня – це єдина цілісна машина, яка працює на пацієнта, – пояснює пані Андреа. – Медичний персонал – це деталі, гвинтики цієї машини. Для продуктивної роботи все має працювати злагоджено. Це у нас є, а ще – бажання спілкуватися та ділитися досвідом».
Психотерапевт одразу наводить приклад такої співпраці. Пацієнтка 39-ти років у минулому перенесла операцію з видалення жовчного міхура. Жінка почувала себе добре, але через деякий час відчула погіршення. Симптоми ніяк не були пов’язані з видаленням жовчного міхура – турбувало горло. Тому хірурги скерували її до психотерапевта – скидалося на те, що це психосоматичне порушення. Однак згодом отоларинголог виявив у пацієнтки пухлину глотки. Допомогти встигли вчасно. Зараз жінка живе і виховує двох дітей. Андреа Яцина каже, що такий приклад добре ілюструє те, як наша психіка і тіло працюють у єдиному тандемі.
Самвел Туряниця, сміючись, зауважує, що поки що в лікарні немає реабілітолога, тож медики посилено «експлуатують» знання і досвід психотерапевта. «Просимо допомогти і хворим, і нам, – зізнається лікар. – Перед тим, як ви прийшли, я повідомив пацієнтці невтішну звістку про те, що її хвороба невиліковна. Самі розумієте, який то удар для людини, адже з цим треба навчитися жити. Часто перед подібними розмовами раджуся з Андреєю Тіборівною: як правильно розказати недужому про його діагноз, адже кожен реагує по-різному».
Крім того, медик ще й завжди має бути в хорошому настрої, однаково спілкуватися і з мільйонером, і зі звичайним трудівником. Однак, лікарі теж не залізні, у кожного є і власні проблеми. Андреа Яцина каже, що, оскільки медики несуть постійну відповідальність за чуже життя, все частіше серед них зустрічається синдром емоційного вигорання. Тоді доводиться допомагати й колегам.
А завідувач уточнює, що його в роботі найбільше гнітить небажання людей вчасно звернутися по допомогу. Приходять тоді, коли вже немає іншого виходу. До того часто лікуються самотужки. «Ви б бачили, до чого може призвести, наприклад, надмірна материнська опіка, коли жінка думає, що вона краще за лікаря знає, що потрібно її дитині, – каже пан Туряниця. – Ще гірше, коли користуються порадами родичів, знайомих, сусідів, цілителів. Таким пацієнтам ми потім рятуємо не здоров’я, а життя».
Андреа Яцина додає, що наші люди швидше побіжать до «бабусі», ніж до лікаря. Але зауважує, що останнім часом з’явилися й такі випадки, коли цілителі самі відправляють пацієнта до психотерапевта. І пані Андреа вдячна тим, хто має таку свідому позицію.
На завершення розмови Самвел Робертович підсумовує: «Хворим можуть допомогти тільки здорові люди, і тому хотілося б, аби суспільство повернулося до проблем медицини обличчям».
