Якщо «Наша Україна» не продовжить внутрішню демократизацію, то ризикує повторити шлях владних олігархічних попередників

Впровадження суто пропорційної системи виборів до рад різних рівнів різко розвернуло політичне життя в сторону партій. Тепер саме вони перетворилися в центри прийняття стратегічних рішень, вироблення коаліційних угод та програм, ініціаторів кадрових призначень. Звичайно, така система не позбавлена своїх недоліків.

Насамперед за прізвищами вождів часто ховаються абсолютно не достойні довір’я депутати, у Верховній, обласних радах значно скоротилося представництво регіонів порівняно з центром. Однак, перемога на виборах міських голів таких персонажів як Л.Черновецький у Києві, М.Добкін у Харкові, Н.Рудьковський у Чернігові, С.Ратушняк в Ужгороді доводить, що й мажоритарне голосування не страхує від розгулу популізму та приходу до влади авантюристів.

Наразі влада партій чітко прив’язує відповідальність до брендів і змушує політично активних громадян, які покладають свої надії на ту чи іншу політичну силу впливати на вождів, щоб вони не забували про проголошені принципи. Дуже показовим в такому розрізі є приклад депутата О. Калашнікова, який застосував фізичну силу до журналістів. Навіть фракція Регіонів, яка ніколи не перебувала в перших рядах борців за свободу слова змушена була засудити та відмежуватися від дій свого депутата, щоб зберегти обличчя в очах громадськості. Таким чином через те, що партії постійно проходитимуть випробування виборами, вони повинні перетворитися із закритих каст у відкритих посередників між владою і громадянами, якщо хочуть зберегти свій вплив і дієвість.

З огляду на це особливе місце в українському політикумі займає «Наша Україна». По-перше, тому, що це перша політична сила, яка зуміла виграти парламентські вибори у комуністів і знаменувала собою становлення опозиції європейського зразка в Україні. По-друге, «Наша Україна» здолала класичний шлях від опозиції до влади і символізувала собою перемогу помаранчевої революції, яка відстояла право на вільне волевиявлення. По-третє, саме «Наша Україна» пройшовши вогонь і воду з найбільшою внутрішньою кризою зіштовхнулася під час випробування мідними трубами. І від того з якими уроками вона з нього вийде багато в чому залежатиме доля партійної влади в державі. Чи буде це продовженням вождістської практики закритих клубів з пануванням сумнозвісного демократичного централізму, чи в нас дійсно виникнуть партії європейського взірця, для яких вибори не гра в демократію, а реальний спосіб відбору кращих програм і кадрів.

Історія становлення політичної сили «Наша Україна» в часовому проміжку досить коротка, хоча й насичена бурхливими подіями. Почалася вона весною 2001 року відставкою з посади прем’єра В. Ющенка та його короткої але знаменитої промови біля стін парламенту, яка закінчувалася словами: «Я йду щоби повернутися». Тоді ж Віктор Андрійович наголосив на чіткому висновку, що для впровадження економічних та соціальних реформ необхідно йти в політику, від якої, перебуваючи на посаді прем’єра, він намагався дистанціюватися. А вже влітку на Говерлі було оголошено про створення виборчого Блоку «Наша Україна», куди цілком природно влилися практично всі партії націонал-демократичного спрямування. Але доля цього об’єднання мала б відрізнялася від долі Руху, якби його не підтримали загальнодемократичні сили, в тім числі й бізнес Сходу та Півдня країни. Невелика, але фінансово потужна група «Солідарність» П.Порошенка серед фундаторів блоку якісно змінювала його соціальну базу, міцно прив’язуючи до Заходу й Центр країни без чого не можлива була загальнонаціональна перемога. А вже після парламентських виборів група «Разом», куди входили Р.Безсмертний, О.Рибачук, Д.Жванія, М.Мартиненко, О.Третяков, Ю.Єхануров забезпечувала вирішальний організаційний, фінансовий, медіа ресурс перемоги В.Ющенка на президентських виборах. Бо протистояти об’єднаним олігархічним кланам В.Медведчука, В.Пінчука, Р.Ахметова помноженим на адмінресурс та недвозначну підтримку Росії, спираючись лише на ідеї, було безперспективно.

Об’єктивно в такій боротьбі перемогу отримала демократія, але крупний капітал, що підтримав В.Ющенка та відтіснив своїх конкурентів, знову ж цілком природно забажав отримати дивіденди. Так була створена тепер вже партія «Народний Союз Наша Україна», організаційну основу якої склав великий бізнес, а масову підтримку ідеї Майдану. Однак, ні випробування виборами, ні випробування владою партія не пройшла. Обійнявши керівні кабінети, вчорашня опозиція взялася не демонтовувати корупційні схеми, а пристосовувати їх під себе. Хоча втаємничити це стало неможливо. Вже через пів року на Банковій розгорівся корупційний скандал ініційований О.Зінченком, хоча в партії попри певні спроби забракло сил для самоочищення. В такому стані «вагітності демократією», проте не зумівши нею розродитися, «Наша Україна» програла парламентські вибори цілком авторитарним, але більш зрозумілим «Регіонам» та БЮТу. Маючи набагато зріліший, освіченіший, економічно незалежніший електорат НУ не змогла виїхати на популістських лозунгах, проте й не зуміла довести до виборця, що має цілісну, професійну і чесну команду.

Тривалі спроби створити спочатку помаранчеву, а потім і широку коаліцію також завершилися для партії невдало. Тому осмислення своєї ролі і перспектив має стати головним предметом дискусій на з’їзді, що відбудеться цієї суботи. Власне при всьому багатстві вибору у партії альтернативи лише дві. Або вона продовжить болісний шлях внутрішньої демократизації і практично доведе життєвість гасла відокремлення бізнесу від влади, можливо навіть з тимчасовою втратою електорату та впливу. Або повторить шлях попередніх олігархічних партій влади з таким же кінцем. Відтак другий варіант обіцяє також дуже невеселі перспективи для України загалом.

Віктор ПАЩЕНКО

"Старий Замок "Паланок"