Переживши важкі часи, Іршавський абразивний завод знову впевнено стає на ноги (ФОТО)

А почалося все з того, що в перші післявоєнні роки на території Іршавщини працювали пилорама, шкіряний завод, столярна майстерня, цех з первинної переробки льону, водяний млин, миловарня, індивідуальні майстерні з пошиття та ремонту одягу і взуття. Для концентрації кустарних виробництв 28 січня 1946 року рішенням обласного виконавчого комітету в селищі Іршава був створений окружний промисловий комбінат. Ця дата і є днем народження нині діючого абразивного заводу – з вересня 1996 року закритого акціонерного товариства. Першим керівником підприємства призначили Гейзу Сийкельгіді. У наступні роки директорами заводу були Є.Кац, В.Машков, І.Бокотей, В.Карабіньош, В.Дубішко, І.Половка. Головними інженерами працювали Р.Лаврович, В.Борисов, М.Білинець, І.Половка, Ф.Чийпеш. Пам’ятна дата і люди, які за нею стоять, стали доброю нагодою для інтерв’ю з нинішніми керівниками підприємства – головою правління ЗАТ «Іршавський абразивний завод» Єгором Репецьким та виконавчим директором Іваном Половкою. Єгоре Станіславовичу, ви на Іршавщині, так би мовити, людина нова. Тому давайте знайомитися… — Я народився в Києві, в сім’ї викладачів. Мати — викладачка англійської мови. Батько — фізик, професор, доктор наук. Працює в Київському Національному університеті ім. Тараса Шевченка. У 1994 році я закінчив фізфак цього вузу. Опісля навчався в аспірантурі інституту фізики Національної академії наук України, захистив дисертацію, став кандидатом фізико-математичних наук. Спочатку працював техніком на науково-виробничому об’єднанні «Квант», відтак учителем фізики в школі №14 Києва, звідки перейшов на роботу у Верховній Раді України помічником консультанта народного депутата Анатолія Матвієнка. Далі став заступником міністра у справах сім’ї та молоді, директором представництва ВАТ «Запорізький абразивний комбінат» в Києві, керував сектором інформаційного та аналітичного забезпечення, радником голови правління Запорізького абразивного комбінату. З 2008 року як головний акціонер Іршавського абразивного заводу на загальних зборах був обраний головою наглядової ради підприємства, а у 2010 році — головою правління. У своєму житті, а мені 42 роки, я займався і науковою, і громадсько-політичною діяльністю. Дуже допомогло те, що, працюючи директором представництва Запорізького абразивного заводу в Києві, моя робота була тісно пов’язана (тут політика допомогла) з центральними органами влади, бо це велике підприємство, найпотужніше в Європі з виробництва абразивних матеріалів. Ваша біографія багата в бізнесовому, виробничому, громадсько-політичному плані. Як з цієї вершини оцінюєте стан Іршавського абразивного тепер, коли ви стали основним акціонером? Провели аналіз, що маєте і яких перспектив можна досягти? — На мій погляд, перспективи у нашого підприємства проглядаються достатньо хороші. Я починав свою роботу на ньому разом із моїм заступником Іваном Половкою. Коли став головним акціонером, якраз розпочалася горезвісна світова фінансова криза, і ми в цей складний період входили досить з поганими показниками. Бо попри славетну історію Іршавського абразивного, якому 28 січня виповнилося 65 років, на українському абразивному ринку його продукція не була відома. Це пояснюється тим, що в Радянському Союзі вона в основному йшла на Урал, у Сибір, а в Україні підприємства мало були обізнані зі специфікою нашого заводу. Відповідно дуже сильно страждав збут, тобто не було замовлень і не було що збувати. Це перше. Друге. На жаль, у нас дуже застаріла матеріально-технічна база, яка вимагала постійного технічного обслуговування. Але в цьому є і позитивний, і негативний моменти. Негативний, бо в цих умовах дуже важко робити якісну продукцію, натомість завдяки зусиллям мого колеги Івана Половки збереглася інструментальна база. Тут працюють люди, які вміють робити те, що в Запоріжжі купується готове і за великі гроші (пресувальні форми). А в Іршаві це виробляється власноруч, і якість аналогічна. Для порівняння скажу: один роторний прес, який працює на Запорізькому комбінаті, коштує близько 1 млн. євро, і все, що з цим пов’язано (мікроклімат, прес-форми для преса), – дуже дорогі речі. У нас в сотні разів це все дешевше. І хоч один роторний прес може замінити 52 наших, проте ми на цьому застарілому обладнанні виробляємо продукцію високої якості, що підтверджується попитом. Але це сьогодні така картина. А перед фінансово-економічною кризою, наші склади були забиті продукцією, яка не мала попиту, бо була зроблена і за старими стандартами, і на спецзамовлення, від яких багато хто відмовився. Було важко. Але поступово ми все-таки розкрутилися, знайшли споживачів, розпродали готові вироби, знайшли нових споживачів. Основними з них в Україні є приватні будівельні компанії, найбільшим же нашим ринком став харківський. Поряд з цим ми уклали угоди з підприємцями, що працюють на торгово-промислових ринках України. Завдяки цьому наша торгова марка стала відома, і ми вступили в цей новий рік з дуже високими, як для січня, показниками. На сьогодні маємо замовлень на майже 90 000 грн. товарної продукції. Тому вдвічі наростили обсяги виробництва. Оптимізували штат наших працівників, який був непомірно роздутий — багато хто ходив на роботу кілька днів на місяць. Розрахували все так, що в людей тепер є робота повний робочий місяць. Скорочення ж в основному торкнулося інженерно-технічних кадрів, натомість зберегли наш робітничий потенціал. Усе це далося взнаки. Якщо товарної продукції ми випустили в 2010 році на 10 млн. грн., то в 2011 плануємо вийти на 18—20 мільйонів. З огляду на це уже найближчим часом, можливо, перейдемо на двозмінну роботу. Разом з тим нині активно працюємо над розробкою бізнес-плану з придбання нового обладнання. Думаємо брати кредит убанку для закупівлі італійських пресів. Наші основні конкуренти — китайські виробники. На жаль, вони завойовують ринок низькою ціною і такою ж… якістю. А основа для абразивного інструменту — безпека. Саме через це наша продукція користується великим попитом. Останнім часом ми помічаємо, що поступово зростає інтерес до нас з боку потужних промислових підприємств, для яких ознака якості — найголовніше. Єгоре Станіславовичу, приємно, що ви вже знайшли свого споживача. Але щоб втримати його, потрібно розширювати асортимент, оновлювати обладнання… — Ми маємо дуже кваліфіковані інженерно-технічні кадри. І я вважаю, що їхній інтелектуальний потенціал достатньо серйозний, щоб опанувати нові технології та обладнання. Що стосується асортименту, то нове обладнання, яке плануємо запустити у дію, передбачає виробництво тієї ж продукції, яку ми виробляємо. Відрізні круги — наш основний продукт. На відміну від багатьох інших підприємств ми випускаємо весь асортимент, тобто круги діаметром 900 мм. В Україні їх виробляє тільки наш завод, а їхній основний споживач – «Укрзалізниця». Виробництво досить складне, і ми є лідерами вітчизняного ринку, коли йдеться про такі вироби. Круги великого діаметру, скажу не без гордості, є свого роду нашою візитівкою. Їх важко виготовити, а вони у нас ще й достатньо високої якості. До речі, нове пресове обладнання ми беремо в розрахунку на випуск кругів від 115 мм до 230 мм, а також для надтонких кругів — від 1 мм до 1.6 мм. У наших умовах останні надто складно виготовити — потрібен спеціальний мікроклімат, спеціальні суміші. Щоб підготувати приміщення під нове обладнання, нам доведеться тільки в систему мікроклімату вкласти близько 1 млн. грн. Йдеться не просто про кондиціонери і нагрівачі. Це — надзвичайно складна технологія, оскільки тонкі круги можна робити тільки на високотехнологічному обладнанні. Що стосується спеціалістів — формувальників абразивних виробів, то ми можемо готувати їх самі. Співпрацюємо з Іршавським центром зайнятості, з яким уклали угоду про навчання. У нас є кваліфіковані спеціалісти. А в області навчальних закладів, які б готували фахівців за такою спеціальністю, нема. Інженерно-технічні кадри — окрема велика проблема для всієї України. Раніше, в часи Радянського Союзу, працював інститут підвищення кваліфікації кадрів. Він діяв при Запорізькому абразивному комбінаті, де навчали абразивників. У тяжкі 90-ті роки його навчальну базу було зруйновано, і зараз це потрібно відновлювати. Ще дуже хочеться, щоб і зарплати у нас на заводі були більш вагомими. Але просто взяти і підвищити, звісно, не можемо. Гроші треба заробити, бо у нас немає державних дотацій. Що заробимо, те і маємо. Тому як тільки вийдемо на показник 1 млн. товарної продукції на місяць, то можна буде всерйоз говорити про підвищення зарплати на 10—15%. Наступний рубіж – 1,5 млн. Подолавши його, можемо запрошувати молоді інженерно-технічні кадри. А наразі нам треба зберегти свою стару гвардію. Бо, крім Івана Половки, Федора Чийпеша і Олега Поповича, навчати молодняк тут буде нікому. Тому молимося за їхнє здоров’я. До речі, скільки людей працює на підприємстві? — 130 чоловік. Середньомісячна зарплата складає 1407 грн. Усі наші підприємства за радянських часів і у перші роки незалежності мали чималу соціальну інфраструктуру… — Є пряма залежність між тим, як підприємство дбає про своїх працівників і як воно працює. Але в теперішній ситуації, на мій погляд, вітчизняному виробнику треба максимально полегшити життя. Тоді він зможе заробляти гроші, податкові відрахування з яких підуть на вирішення різних соціальних проблем того чи іншого міста або села. Місцева влада, схоже, це добре розуміє. Тому я б хотів висловити велику подяку колишньому голові Іршавської райдержадміністрації Василю Устичу за те, що він започаткував нашу плідну співпрацю з районним центром зайнятості, часто збирав наради, на яких були присутній і я, і директор центру зайнятості В.Парада. Ми пояснювали наші кадрові проблеми, а Василь Михайлович допомагав нам їх вирішувати. За його допомоги інформація про нас дійшла до сільських рад, які оточують Іршаву. Це дало притік кадрів. Спільно нам вдалося вирішити і багато інших проблем. Сподіваюсь, що така добра традиція збережеться і надалі. Я знайомий з кожним заступником голови райдержадміністрації, вони були на заводі, на зборах акціонерів, постійно зустрічаємося. Думаю, що і з новим головою РДА легко знайдемо спільну мову. Іване Васильовичу (підключаємо до розмови виконавчого директора підприємства Івана Половку), ви разом із заводом пережили чимало скрутних моментів. Що найбільше запам’яталося? — Працюю із 1976 року. Колись у колективі було більше 1000 працівників. Я прийшов, маючи виробничий стаж на Ужгородському механічному заводі. Підприємство ще перебувало на стадії становлення. Тоді директором був Іван Бокотей. Починаючи з 1976 року, ми збудували 2 виробничі дільниці, господарським способом звели корпус. Завод працював за технологією гарячої формовки. Вона низькопродуктивна і дуже шкідлива. Після цього періоду, десь починаючи з 80-х років, почалася стабільна робота. А з початком розпаду Союзу став свідком занепаду заводу. Ми почали зменшувати обсяги виробництва, втрачати ринки збуту. І це мало свої наслідки — не вкладалося нічого в розвиток. За такої ситуації наприкінці 2007 року ми опинилися на межі банкрутства. Тоді працювали 5 днів на місяць, замовлень товарної продукції було обмаль — на рівні 400 000 грн. Залишилися на підприємстві тільки ті, хто вже не міг піти або через вік, або йти було нікуди. І коли Василь Дубішко пішов на пенсію, постало питання: як буде далі? По суті, ми були банкротом. Маючи 400 тис. грн. непогашеного кредиту, 1 млн. 300 тис. грн. боргів по заводу, не могли закупити сировину. Тільки завдяки тим людям, з якими я тоді залишився (заступник директора Володимир Попович, який в той час був начальником цеху шліфшкурки, Федір Чийпеш, котрий очолював конструкторське бюро), прийняли рішення: «Працюємо!». Були важкі роки, довелося когось образити, попросити піти... Тільки на третій рік відчули прибуткову роботу і навіть трішки підняли заробітну плату. Зате цей, 2011 рік починаємо впевнено. Якщо дивитися вперед, можливо, нам і не потрібне виробництво кругів з використанням формовочних агрегатів. Розуміємо, що задіявши все своє обладнання, можемо досягти набагато більшого. Треба, одним словом, думати про перспективу. Ми зобов’язані займатися переозброєнням. Тому така робота ведеться навіть у теперішній скрутний час. Я вважаю, що завод має майбутнє. Продукція, яку ми виробляємо в останні 3 роки, — хорошої якості. Навіть на обладнанні 80-х років за рахунок організації виробництва та дотримання технологічних норм ми можемо і робимо її такою, яка нічим не поступається виробам Запорізького комбінату, де вже формовка йде із застосуванням сучасних формовочних агрегатів. На фото: Голова правління підприємства Єгор Репецький. Виконавчий директор заводу Іван Половка. Краща формувальниця абразивних виробів Ольга Іванівна Мошкола (з ліва) та технолог цеху абразивного інструменту Ммарія Василівна Кебелеш перевіряють якість виготовленої продукції. Більше чотирьох десятиліть трудиться на підприємстві токар-розточувальник інструментального цеху Михайло Васильович Куртинець – одни із названих Є. С.Репецьким заводських «кулібіних».