Вадим Карасьов: «На цих місцевих виборах вирішується, якою буде майбутня партійна конфігурація України»

Днями в Ужгороді побував директор Інституту глобальних стратегій, лідер Єдиного Центру Вадим Карасьов. Політолог прочитав відкриту лекцію для студентів УжНУ, зустрівся з журналістами. «Замок» скористався нагодою, аби взяти у столичного гостя ексклюзивне інтерв’ю.

«Захищати потрібно не російську мову, а українську»

– З якою метою приїхали в Ужгород, на Закарпаття?

– Приїхав, бо за виборчу кампанію об’їздив всю Україну, був на «далекому сході», у Донецьку. Заради симетрії приїхав до вас (усміхається). Якщо ж серйозно, Закарпаття – цікавий край. Це Захід України, але не Західна Україна, бо Західна Україна має своє політичне забарвлення. Йдеться не стільки про географію, скільки про політику. Але хочу тут не тільки про щось говорити, а й відчути. Особливо агітувати не буду – немає потреби у вас це робити.

– Соціологи, політологи часто ототожнюють, хоч як це дивно, Закарпатську область з Центральною Україною. У нас по районах такий електоральний розклад, який можна зіставити із загальноукраїнським.

Чи знаєте про це, як оцінюєте?

– З соціологічно-елек­тораль­ного погляду це, можливо, й так. У вас немає абсолютної переваги якоїсь однієї політичної сили. Інколи результати на Закарпатті впливають і на загальнона­ціональний вислід, тому завжди електоральна битва за Закарпаття нагадує електоральні битви за Центр України, хоч виборців тут і небагато.

Якщо ж говорити про інші речі, то порівнювати Західну Ук­раїну, Закарпаття із центральними регіонами країни було б не зовсім точно. Тому, що, по-перше, на Закарпатті живе багато меншин. У Центральній Україні такого немає. По-друге, все таки прикордонна територія, ворота в Європу, а з іншого боку – ворота Європи в Україну. Етнокультурна, лінгвальна й транскордонна особливість регіону теж додає акцентів.

– У Львові ви досить різко висловилися проти нового законопроекту про мови, сказали, що він може призвести до того, що Україна просто стане частиною Росії. Чому вважаєте, що цей закон може мати настільки руйнівну силу?

– Специфіка мовної ситуації на Закарпатті дещо інша, ніж в Україні. Це перше. Друге – цей закон стосується не стільки мов етнічних меншин, наприклад, угорської, що важливо для Закарпаття, – йдеться про російську мову. Він вводиться не для того, щоб поліпшити умови для розвитку угорської мови в Україні, а щоб «контрабандою», без внесення змін у Конституцію, ввести російську мову як другу державну. По-третє, йдеться не стільки про всю владу, всю Партію регіонів, скільки про проросійське, радикальне крило цієї сили.

Хитрість закону в тому, щоб зробити в регіонах другою офіційною ту мову, яка має не менше 10 % прибічників. Зрозуміло, що 10 % російськомовного населення можна знайти в будь-якому регіоні України і виступити на його захист.

По-третє, навіщо нам захи­щати російську мову, коли її захищає Російська Федерація – сильна країна, яка цим опікується, що має важелі впливу на Україну, проводить досить агресивну ідео­логічну й культурно-мовну політику на пострадянському просторі. Досі в Україні був лінгвальний компроміс: у нас єдина державна мова – українська, хоч більш поширеною в державі є російська. І це нікому не заважало. Переконаний, що загалом потрібно захищати не російську мову, а українську. Тому що мова – це не тільки засіб комунікації, це ментальні коди. Ми й так перебуваємо під впливом російського інформаційного, зокрема телевізійного, простору. Щоб бути сильнішими, зберегти себе, мати незалежність не тільки економічну, а й на рівні мислення, потрібно щоб усе-таки була (принаймні в нинішніх умовах становлення України) одна державна мова, інші ж лишалися засобом вільного спілкування.

Є небезпека й в іншому. Якщо кожна область вводитиме свої правила, мову, то матимемо лінгвальний анархізм. Досвід історії: для того, щоб країна відбулася, потрібно щоб був один мовний стандарт. Президент Франції Саркозі якось сказав: «Французька нація – це французька мова». Це означає, що ти можеш бути вихідцем із країн Північної Африки чи з Індокитаю, але ти – француз, громадянин Франції, і маєш розмовляти французькою. Так само має бути й у нас – громадянин України повинен знати українську. А вдома спілкуйся якою хочеш, носи рясу чи хіджаб, це твоя справа.

Цей закон має антиєвропейське спрямування, нас хочуть поділити за кров’ю, етнічним походженням. А треба ж сформувати одну культуру – європейського зразка. Я проти ізоляціоністської української культури в стилі Тягнибока, але не підтримую й нав’язування якогось культурного коктейлю.

«Ці вибори справляють тривожне враження»

– Є інформація, що нині на місцевих виборах у Сумах використовується метод класичного мережевого маркетингу. Будується піраміда, відповідно плануються виплати до і після голосування – залежно від того, скільки набрала владна партія. Чи відомі вам ще якісь методи, що характеризують нинішню виборчу кампанію?

– Ці вибори справляють тривожне враження. По-перше, напередодні кампанії змінили закон, і зрозуміло чому: влада не хоче грати за правилами – вона завжди їх змінює. Невизначеність – ось стратегія нинішньої верхівки. Ко­ли є невизначеність, нема змоги чітко планувати участь у кампанії, розробляти стратегію тощо.

По-друге, є намагання влади розпорошити опозицію, демократичний центр в Україні, щоб було більше псевдодемократичних сил, які одна в одної забирають голоси, а від цього виграє Партія регіонів і крайні націоналісти. Це робиться для того, щоб штучно підсилити (в силу об’єктивних, а більше суб’єктивних причин) Тягнибока (особливо на Заході України) і створити нову біполярність, яка буде складатися з напівавторитарних чи авторитарних політичних сил. У новий парламент хочуть провести національно-радикальні сили й союзників Партії регіонів. А потім об’єднати помірковані сили навколо «респектабельної, демократичної, інтернаціональної» Партії регіонів, а на інший полюс вивести неорадикальні, неонаціоналістичні сили. Відтак на парламентських перегонах можуть розіграти вибір меншого зла. Така схема вже відпрацьовується на цих виборах, йде перегрупування політичного поля, партійного ландшафту – і трансформування насамперед опозиції.

– Очевидно, що в демократичних силах є розуміння цього, оскільки ви один з лідерів Єдиного Центру. Яке місце саме цієї партії у цих політичних розкладах і що збираєтеся робити, аби не допустити ситуації, про яку говорите?

– Уже сама назва нашої партії свідчить, що ми – за відцентрову політику. Тобто від центру мають йти політичні потоки. Це має бути загальнонаціональний напрямок. Проблема в тому, що Україна ділиться не географічно, електорально, а політично. І кордони в нас – внутрішні. Бо зовнішніх кордонів ще мало. У тому числі й мовних. Закон політології каже, що чим менше впорядкованих зовнішніх кордонів (військових, інформаційних, економічних, ментальних, мовних), тим більше меж внутрішніх.

Ідея Єдиного Центру – позбутися їх. Тому й працюємо в усій Україні. Не створюємо десь якусь регіональну базу, щоб здобути 3–4 %, і в парламенті починати свою діяльність. Ні, потрібно, хай як це важко, працювати так, щоб бути в усій Україні. Складно, бо приїдеш у Донецьк – там хочуть одне чути, на Закарпатті, можливо, інше, у Львові – третє. Доводиться виробляти компромісну платформу, щоб задовольнити запити всієї України. Об’єднати, знайти спільний знаменник – у цьому якраз і є мистецтво політики.

«Краще все ж без Майдану»

– Ви якось казали, що слід чекати нового Майдану. Судячи з нинішніх настроїв людей, не видно, що вони готові знову радикально виступити проти чинної влади. Також ви зазначали, мовляв дав би Бог, аби ця влада через 10 років пішла. То чекатимемо нового Майдану увесь цей час?

– Майдану можна й не чекати, він вірогідний, якщо політика буде такою, що не дасть людям іншого вибору. Але краще все ж без Майдану. Бо це крайній засіб – стихія. Він виникає, коли не залишається вибору, а вибору нема, коли бракує виборів – чесних, конкурентних або взагалі ніяких. Якщо нема вибору і люди не можуть голосувати руками, то вони виявляють свою волю ногами: виїжджають за кордон, що й роблять українці, шукаючи по світах українську мрію. А хто не може поїхати, голосує ногами, йдучи на вулицю. Бо годі побудувати тоталітарне суспільство, де б політики взагалі не було! Ми, слава Богу, живемо в інші часи. Тому лише влада своїми діями може спровокувати Майдан.

Я проти вуличної політики. Але, коли вибори будуть фальшувати, якщо буде такий конт­роль над виборчими комісіями, як нині, то це тільки породжуватиме радикалізм. Я проти крайніх виявів розвитку суспільства, бо це грає не на користь Україні і не на користь демократичного шляху нашої держави.

Що ж до того, коли піде ця влада. У політиці взагалі прогнозів не роблять. Сенс передбачення в тому, щоб не допустити небажаного ходу подій. У політиці вирішальну роль грає воля, дія. Тому вважаю, що 10 років ця влада не пробуде. Бо буде якась дія. Я говорив це з провокативною метою, щоб люди трішки вжахнулися й зарухалися, щоб це їх мобілізувало.

– Чи буде, на ваш погляд, центральна виконавча влада надавати більші повноваження обласним радам?

– Нині бачимо тенденцію до концентрації влади навколо президентської кадрової вертикалі: Президент, Прем’єр (уряд), обласні адміністрації. Це призначенці, відповідальні перед тим, хто їх призначив, тобто Главою держави. Це виконавська дисципліна лінійного, псевдомілітарного стилю. Як показує досвід Росії, вона неефективна. За такої системи Президент приречений бути головним пожежником, лікарем, лісником... Можливо, частково будуть передавати повноваження радам, але для цього Глава держави має бути певним, що всі вони підконтрольні Партії регіонів. Однак вони, слава Богу, такими не будуть. Хоч за результатами нинішніх виборів ситуація зміниться на користь Партії регіонів, та не настільки, щоб ця сила контролювала всі обласні ради. Тому вони все ж будуть робити так, аби головні владні важелі впливу на економіку, власність, ситуацію в регіоні загалом були в руках обласних адміністрацій.

Хоча нам потрібно розширювати місцеве самоврядування. Ми забули, що маємо вибори не просто місцевих органів влади, а місцевого самоврядування. Адже є урядування на центральному рівні і є самоврядування. Воно не має стосунку до держави як такої. Ми знаємо класичний розподіл влади на судову, законодавчу й виконавчу. Але є ще одне групування – на центральну владу і самоврядування. Тому в перспективі потрібно, щоб ключові економічні повноваження, які стосуються регіонів, переходили до місцевого керівництва.

«Партія не грошей, а людей та ідей»

– Єдиний Центр на цих виборах поставив собі за мету потрапити до трійки лідерів. Партія досить молода. За рахунок чого збираєтеся досягти такої високої планки?

– Тому й не говоримо про пер­ше, а про третє місце. Хоча це досить умовна ієрархія. У того ж БЮТу нині бачимо багато проблем. А якби виграла Ю. Тимошенко, такі ж проблеми були б у Партії регіонів. Бо це вождистські, лідерські партії, партії-клани патронажного типу, які формуються під лідера. Відтак, якщо виникають проблеми у лідера, об’єднання розсипається. Політична сила має бути не партією особистості, а партією особистостей. Партією не грошей, а людей та ідей. Тоді будемо жити не при грошократії, як нині, а при демократії. Тобто потрібно вибудовувати нову структуру. Єдиний Центр створив лідерську лінійку: у нас десять чільників. Хтось більш досвідчений, хтось менше. Хтось більший політик, хтось політолог (сміється). Але все це, навіть коли іскрить, стикається між собою, – діє. 
А ще, партії слід іти не в телевізор, а в люди. Шлях через екран – це шлях до очей, і не завжди імпульси від них передаються до серця, мозку громадян. Хоча рано наразі говорити, що ми все зрозуміли й тепер треба тільки виконувати план. Але потрібно рухатися в цьому напрямку. Це ж тільки початок. Стара політична епоха закінчилася – відкривається нова. Починаємо з цих виборів, далі – парламентські.

• Карасьов
• вибори