Володимир Павлишин вражав асоціативністю, кольористикою, назвами та європейськістю своїх картин
Що головне для кожного митця, літератора або композитора? Бути насамперед упізнаваним! Відповідно з одного полотна, одного абзаца або перших акордів. Ужгородський художник Володимир Павлишин з нагоди свого етапного ювілею, себто ще січневого 50-річчя, вкотре доводить, що має власний почерк. Доводить 90 новими (!) живописними полотнами, які наразі «рисуються» у фойє й чотирьох залах музею ім. Йосипа Бокшая. Зрештою, хіба може не своєрідно малювати чоловік, котрий свою доньку видавав заміж за гуцульськими звичаями?!
На вернісажі голова крайового осередку НСХУ Борис Кузьма, аналізуючи творчість Володимира Павлишина, підкреслив, що той життя сприймає серцем. Свербить додати: але розум завжди на варті. Принаймні так мені здається. Утім мав рацію й інший виступаючий, коли зауважив, що чимало картин майстра глядачі трактуватимуть по-різному. Знову ж таки доповнити б: тим паче, що це одне із завдань експозиції. Натомість корифея Володимира Микиту особливо здивувала працелюбність тезка (на виставці представлені картини, що написані за останні – увага! – два з половиною роки), динаміка, експресивність його робіт. Мистецтвознавець Олена Приходько зосередила увагу на кількох чинниках неординарності Володимира Павлишина – глибокому знанні творчої спадщини ключових представників крайової школи живопису, постійних подорожах Європою й ознайомленні з її досягненнями в культурі, критичному ставленні до всього навколишнього, а звідси – й прагненні бути неповторним. Офіційна частина завершилася тим, що Петро Шолтес подарував винуватцю свята три свої шаржі.
Опісля ужгородці потрапили не лише в полон яскравих барв, потужної асоціативності полотен Володимира Павлишина, а й їхніх метафоричних, філософських і непересічних назв. Доказ? Будь ласка: «Вершина буття», «Кольоровий ритм», «Срібло душ», «Симфонія ночі», «Оголена душа», «Спрагла краса», «Золото кохання», «На струнах пристрасті», «Сльозинка землі», «Могутній подих гір», «Подих світання», «Райдужна весна», «Райдуга відтінків», «Людина-птах», «Танець кохання», «Незліченні скарби», «Багатобарвні віражі», «Бездонна чаша», «Зупинився час», «Шалена доба», «Ангел ночі», «Таємниця каменів», «Місто моїх снів», «Відродження фрески» та ін. Звісно, мені як філологу цей важливий нюанс вельми припав до душі, адже зазвичай художники називають свої роботи так примітивно, прямолінійно, одноманітно, що просто, перепрошую, нудить або й плакати хочеться. Тому я обома руками за серйозний, мовити б, ревний, павлишинський підхід до цього. «Так, у мене часто запитують про назви, мовляв, звідки беру. Коли як: буває, з голови, деколи з поетичних збірок, інколи з прозових. Причому трапляється, що цікава фраза, влучне порівняння, філософське словосполучення якогось письменника народжують картину, – ділиться секретами творчої лабораторії Володимир Павлишин. – Щоправда, левова частка писалася під враженням торішніх і позаторішніх подорожей Францією, Хорватією, Угорщиною. Там я відвідав, зокрема, й низку розкішних мистецьких музеїв. Це карб на все життя, це постійний стимул до самовдосконалення. Однак і ми, повірте, не без титанів: творчість Манайла, Ерделі, Коцки – це світовий рівень, проблема лише з так званим розкрученням». Працює Володимир Павлишин щодня, зазвичай при денному світлі, аби не сфальшивити в кольорі. Коли не в майстерні, то почувається суєтно, дискомфортно, адже задумів – море, океан.
Негоже було б не підійти до дружини художника – також відомої мисткині Наталії Сіми. «Гадаю, ви переконалися, які ми в творчості не схожі одне на одного. Володя – це експресія, свобода, нестримність емоцій, фантазії, натомість я – педант у підході до роботи, більше схильна до реалізму. Я приємно приголомшена виставкою чоловіка: багато картин я лише нещодавно вперше побачила (у кожного своя ж майстерня!), радила, які варто відсіяти. Довірився моєму смаку. Особливо я захоплена роботами «Іде дощ», «День народження», «Білий кораблик», «Все-таки він прилетів», «Сузір’я», «Сивий замок на горі». Щоб мистецьке подружжя і без дискусій?! Звісно, ні. Якщо я маю до якоїсь Володиної роботи претензії, то ніколи не стримуюся і критикую, підказую. Щоправда, зазвичай сердиться, не сприймає зауваження, заперечує», – сміючись, резюмує пані Наталія.
А ось і донька «гуцулка» Любка зі своїм синочком... Веданом. Чудове слов’янське ім’я, етимологія якого від слова «відати». «Я ж батька знаю зсередини, тому не можу цілком абстрагуватися, глянути на роботи свіжим оком. Мені здається, що виставка мусить засвідчувати: у творчості він непередбачуваний. Як і в житті! Постійний рух, запал – це вимога його єства», – зауважила молода жінка.
Сподіваюся, ви, шановні, допетрали, про що йдеться в заголовку матеріалу? По-перше, про минулу п’ятницю, 5 березня, по-друге, про денний час – з 16-ої до 17-ої (якщо в когось виникли асоціації з ніччю, то вже не судіть, що інтрига пропала), себто час відкриття виставки. За якусь годину полотна Володимира Павлишина зарядили мене своєю любов’ю до світу, хвилюванням митця за його майбутнє, за прийдень духовності, а також золотистим оптимізмом і ультрамариновою вишуканістю.
Кажуть, Ужгород – це маленький Париж. Добре лише, що цього не знають великі парижани. Утім іще ліпше, що вони просто й не здогадуються про існування такого сірого міста. Та хай там як, а Володимирів живопис дихає європейськістю. Здається, грецькому філософу Платону належить вислів, що ідеї витають у повітрі і їх можна брати звідусіль. Я переконався, що зокрема й зі спілкування з творами майстра.
P.S. Виставка триватиме до 19 березня.
