У середині листопада, який виявився несподівано теплим і сухим, я здійснив дві заплановані ще з літа короткі подорожі Берегівщиною. Те, що район, як і вся область, доволі вдало намагається розвивати туризм, доводити не треба – це очевидно. Але і в цій сфері ми явно відстаємо від Європи.
Це точно можна сказати про велотуризм, що набуває все більшої популярності в розвинених країнах, зокрема й у наших сусідів. І молодь, і сімейні люди, і пенсіонери, коли приїздять кудись на відпочинок, нині охоче сідлають велосипеди та вивчають околиці, знайомляться з місцевими історичними пам’ятками, природними багатствами та туристичними родзинками, на які, якщо добре попрацювати, багата кожна округа без винятку. Бо ж не буває так, аби існував на світі регіон, ну аж нічим не цікавий! Але попрацювати таки доведеться – і місцевій владі, і бізнесу, і громадським організаціям, аби презентувати свій край як вартий уваги та зручний до пізнання.
Що значить зручний? В контексті екологічно чистого та сприятливого для людського здоров’я велотуризму це означає наявність велодоріжок, пунктів прокату велосипедів (не тягти ж їх із собою!), місця для відпочинку тощо. Слід зізнатись, з цим у нас зовсім кепсько, незважаючи на сотні тисяч власних наїзників — не стільки спортсменів-ентузіастів, скільки людей не надто заможних. Хоча й презентували влітку проект „Зелені маршрути Берегівщини”, та наразі на його реалізацію грошей чекати навряд чи варто, про колосальний дефіцит бюджету всі в курсі. Про таке, як маркування на дорогах спеціальної смуги для велосипедистів, теж доводиться лише мріяти, а про будівництво окремих велодоріжок і мріяти не виходить – тут би звичайні підлатати. Але опускати руки не варто: певен, спочатку знайдуться в краї добровольці, які розвиватимуть перспективний напрямок туризму, згодом бізнес знайде в ньому свій зиск, а тоді вже й місцева влада підключиться. Зазвичай, так і розвиваються усі процеси (не лише у велотуризмі, а майже скрізь) у вільних країнах. А нам, журналістам, залишається висвітлювати проблему – теж важливе завдання.
Балажер: маєток на „палацній” вулиці
У рамках цього завдання я й вирушив у подорож двома напрямками, якими в перспективі можуть здійснювати свої одноденні мандри туристи, котрим не сидиться в готелях та орендованих квартирах Берегова. Вирішив на собі випробувати велосипедні міні-маршрути, аби потім радити їх іншим. Для розминки вибрав Балажер, невеличке село, що в 7 км від міста. Воно має давню історію (наступного року виповниться 550 років із моменту першої письмової згадки), кілька доволі старих храмів. Дорогою проїжджаю Яноші, із відомим Будинком вина (де можна скуштувати місцевих вин та сфотографуватись на тлі виноробного преса чи старовинного трактора, який дивом не пішов на металобрухт у 90-ті). Навпроти нещодавно відкрився новий сувенірний магазин „Скарби Берегівщини”, що є філією Берегівського туристично-інформаційного центру. Тут можна придбати не лише традиційні закарпатські сувеніри та туристичну літературу, але й продукти місцевого походження – варення, мед, домашню консервацію з овочів та фруктів. Та моя мета інша – поповнювати „базу даних” про цікаву архітектуру Закарпаття, а саме ту, що я неофіційно називаю „малими замками”, себто йдеться про старовинні садиби, палаци, курії. Про „замок” у Балажері читав, але на очі побачити щось ніяк не доводилось. В одній з небагатьох знайдених статей в інтернеті об’єкт моєї цікавості так і назвали старовинним замком, без лапок. Це, звісно, не замок, і не такий уже й старий. Маєток побудований орієнтовно 1920 року, належав багатій сім’ї Чебі Погань. Але й нині місцеві називають його палацом, по-угорськи — „каштей”. На однойменній вулиці він і розташувався.
Цей стильний будинок цікавий насамперед як зразок смаку тодішніх багатіїв – побувавши тут, можна пересвідчитися, наскільки він відрізняється від крикливих новобудов сучасних скоробагатьків! Навіть радянська доба не спромоглася знівечити його, як це траплялося з багатьма подібними будівлями. Після війни тут спочатку розташували школу, а потім – центр для військової підготовки старшокласників. Той період, звісно, дався взнаки – значну частину великого парку вирубали (кажуть, під одним із вцілілих дерев, за заповітом, розвіяно прах представника роду власників маєтку). А до будинку з тилу «приліпили» абсолютно недоречні прибудови, які дуже псують його задню частину, тому урочисто і шляхетно міні-палац виглядає лише з фасаду. У парку було набудовано низку будиночків для літнього таборування військовозобов’язаної молоді. На початку нового тисячоліття приміщення отримала реформатська церква і влаштувала в ньому Центр конференцій „Бейтел”. Тут проводяться семінари та лекції з релігійної тематики (зокрема, і в день моєї поїздки відбувався подібний захід), а влітку в колишньому маєтку відпочиває, навчається та розважається позмінно понад тисяча підлітків реформатського віросповідання з Берегівщини та Мукачівщини. Живуть вони в зручних кімнатках на 6—8 ліжок, з усіма вигодами, як у палаці, так і в колишніх будиночках „курсантів”, а також у переробленому на комфортний гуртожиток колишньому тирі.
Про сучасне життя маєтку сім’ї Погані я поспілкувався з директором центру паном Маркушем Калманом. На жаль, про історію наразі відомо небагато (хіба що цікавий факт: Міклош Горті, адмірал та регент Угорського королівства, взяв собі за дружину жінку з родини Погані; та й останньою угорською мешканкою маєтку була Етелка Горті). Директор вітає розвиток велотуризму, буде радий, коли про центр в історичній будівлі знатимуть туристи, вони навіть можуть у міжсезоння скористатися його житловими приміщеннями у якості хостелу (недорогого готелю для подорожуючих). До речі, цього року тут одну ніч гостювали байкери проїздом на відоме й за межами Закарпаття байк-шоу. Це не суперечить духові релігійної установи: тут від гостей не вимагають стилю життя ченців, достатньо поведінки в межах загальноприйнятої людської культури.
Великі Береги: село, вже готове для туристичного буму
Друга моя подорож на двоколісному транспорті була трохи довшою та в іншому напрямку, в село Великі Береги, що лежить по дорозі на Іршаву, за відомим своїми винами та виноробами селом Кідьош (Зміївка). Довга біла споруда в центрі села при дорозі давно цікавила мене своїм незвичним виглядом, але тільки нещодавно дізнався, що вона мусить поповнити мою „архітектурну базу даних”, оскільки також є палацом.
На жаль, попередній пошук в інтернеті більше інформації не дає, окрім недостовірного повідомлення про „палац феодалів Берегіїв у стилі бароко”. Бо які ж феодали в 1905 році (рік побудови вдалося дізнатись уже пізніше)!? Сьогодні тут розмістився гуманітарно-природничий ліцей, який фінансується виключно реформатською церквою (раніше наша держава платила хоч зарплату вчителям, але вже рік як цього не робить). Тут угорською мовою навчаються понад 70 старшокласників. Про високий рівень цього сільського ліцею (98% його випускників вступають у виші) знають і в Берегові, і в районі. Діти в будні живуть у гуртожитках, одним з них (хлоп’ячим) стала будівля колишньої лікарні, вочевидь, ще чеської доби. Ліцей взяв це занедбане приміщення в оренду на 10 років, і термін її минає. У селі є бажання відродити лікарню.
Тому за кошти іноземних (наразі британських) спонсорів поруч із старовинною будівлею зводяться нові гуртожитки для учнів. Що тішить – нові споруди органічно вписуються в ансамбль, не псуючи вигляду палацу. Внутрішнє оздоблення вже не відновити – багато років у палаці діяв Ідеологічний центр колгоспу ім. Леніна (сільський клуб плюс центр агітпропу для селян). Тож, сподіватимемось, вдасться зберегти бодай зовнішнє. Косметичний ремонт палацові явно не зашкодить... Невеличку екскурсію всередині та надворі для мене робить директор ліцею пан Елемер Денч. Він, як і його колега з Балажера, вітає розвиток велотуризму, готовий надавати туристам місце для паркування велосипедів, якщо вони забажають оглянути село.
А оглядати тут є що. На мій погляд, саме у Великих Берегах, селі, де проживає 2,5 тисячі мешканців, і яке відоме з ХІІІ століття, збереглася найбільша у районі кількість вікових, із мадярською автентикою, хат.
Кожна з них – діючий музейний експонат. Не всі то цінують, дехто осучаснює своє житло, але чимало господарів намагаються зберегти все у стародавньому вигляді. Є в селі й відомий Музей ткацтва, який діє в приміщенні загальноосвітньої сільської школи. Всі музейні експонати (старовинна вишивка, верстати, веретена та предмети побуту) були зібрані учнями та батьками школярів. Найцікавіше в музеї те, що старовинні ткацькі верстати досі працюють. Старшокласників навіть навчають ремеслу ткацтва. Невдовзі село може поповнитись ще одним музеєм. Проїжджаючи дорогою на відоме озеро Береги, я не міг не зупинитись біля будівлі старовинного млина. Завжди дивує, як у минулому люди підходили до свого побуту. Здавалося б – млин, суто утилітарне приміщення. Але цей (на вигляд – чеської доби, а може, й старіше) – ну сам як замок! Оригінальні вікна, цегляна декоративна кладка, кований балкончик – як це не схоже на сучасні безликі підприємства „харчопрому”. Здивували чистота й порядок усередині ніби недіючого млина. Запитав у місцевих, ті кажуть, що й тут новий господар хоче влаштувати музей.
Враховуючи, що повз село проходить вузькоколійка, воно має всі перспективи для потужного регіонального туристичного центру (а озеро за селом вже є одним з найулюбленіших місць літнього відпочинку краян). Якщо, звісно, нашу славетну та багатостраждальну вузькоколійку прагнути розвивати, а не закрити...
Думаю, якщо мені, ніби й місцевому мешканцю, цікаво подорожувати Берегівщиною велосипедом, то активним гостям з-за меж області — і поготів. От тільки не вельми приємно відчувати себе в постійній небезпеці через машини, що проносяться повз тебе. Певно, не так вже й дорого „намалювати” окремі смуги та підремонтувати узбіччя доріг, аби велосипедисти на них почувалися комфортно. Треба бути до них поблажливими. Хтозна, може, через кілька років, через загострення енергетичної кризи, з „другосортних” нині учасників дорожнього руху вони стануть його господарями?!
