Зима 1952-го для молодих, сповнених надій юнаків та дівчат була направду дуже очікуваною. Саме 1 лютого в Ужгородському державному університеті святкували зимовий випуск ті, хто в далекому 1945 році був зарахований до складу перших студентів медичного факультету. Для Миколи роки навчання завершувалися чи не якнайкраще. Його залишали на кафедрі оперативної хірургії.
Сам Володимир Григорович Ткаченко, ректор університету, пішов в обком клопотати за нього : «Лишіть мені цього хлопця». Та відповідь була жорсткою, як вирок несправедливої долі: «Ні. Його батько – білогвардієць».
Село на Воловеччині, в яке родина переїхала із Жденієва у 1927р., коли Миколі було два роки, називалося Перехресне. Власне сюди перевели жденіївського вчителя Миколу Крилова, на посаду директора народної школи. Крилов-старший, політичний емігрант з піляреволюційної Росії, учасник громадянської війни.
Походив він з Донщини, станиці Кочелянської, козак-землероб, колишній випускник Пензенської учительської семінарії. Спочатку емігрував з Росії до Туреччини, а згодом знайшов прихисток у Словаччині (1924 р.), де працював учителем. Через кілька років, в часи, коли Томаш Масарик, Президент Чехословаччини направляв емігрантів до Підкарпатської Русі ( так у той час називалася Закарпатська область), він опинився на Верховині. Орлови, Черкасови, Крилови… Тут знайшли тоді свій новий дім багато політемігрантів, які працювали вчителями, лікарями, яких так не вистачало в гірській місцевості, у важкий післявоєний час. Мама Миколи – Марія Собран була із Жденієва, з селянської родини.
Перехресне невелике верховинське село, біля 50 вкритих соломою хатинок. Біля кожної хатки підсобне господарство: хлівчик, корівки, інша худоба. Гірські річки, в яких можна було зловити харіуса та форель. Правда для ловлі потрібен був дозвіл, бо інакше можна було і до жандармів потрапити. У потічку, що був поряд, діти ловили бабців та слишів. Чудовий краєвид створювали дві гори. З правого боку полісся, а з лівого - полонина. Ліс смерековий. Чиста смерека. Не ялиця. А там грибів білих росло… і малина. На полонині - кордон. З одного боку чеський прикордонник стоїть, з іншого польський. Яфин там, на полонині, було багато. Гарної яфини. «Коли починалася весна, все зеленіло і наше село ставало ще гарнішим. Батько побудував школу, накриту етерником. Вище стояла церковця з трьом вежами, з трьома хрестами. Греко-католицька. Вище школи жив фоштер (лісник), там же була фоштерня. Нижче, зовсім поряд був цвинтар», - згадує він з теплотою село, в якому пройшло далеке дитинство.
Одного разу, перед самим Великоднем, взяв від батька штучну мушку і пішов на рибалку, хоч мати й наказувазала не ходити. Пішов… і упав у воду. Повернувся додому весь мокрий, промерзлий. Так захворів на запалення легенів. Це був 1938 рік. Батько за лікарем у Жденієво, кожна хвилина дорога. Так Юліан Ясинецький став першим лікарем, якого пам’ятає і який врятував йому життя. Ліків не було. Хлопець ледве дихає. Одним словом взяли вони простирадло, намочили в холодній воді, викрутили і обвили його. «Я маленький, слабенький був. А на дворі така весна, уже потятка щебечуть. Я на цвинтарик дивлюя і думаю: «Боже, Боже, тать може тепер і умру» - згадує він. Та накритий «файною периною» добре вигрівся, а пізніше, коли лікар приніс (перший раз появилися ліки) сульфідін, почав їх приймати і потроху видряпався з хвороби. Потрохи кашляв, кашляв та й викашляв свою хворобу, хоча залишки її довго про себе давали знати.
У дитинстві Коля, як називали його рідні, спочатку мріяв стати священиком. «Біля школи у нас була гарна церковця на горбку. А там священиком був Попович, дуже гарний чоловік і дуже гарна у нього була попадя. Так він часто заходив до батька. На селі вчителі і священики заходили один до одного. І, коли він відправляв Літургію, службу Божу –мені дуже подобалося. А казання священик так файно говорив, а жінки так на нього позирали, такий голос мав. Думаю собі: Боже мій, як файно. Чи буду я даколи священиком», - пригадує Микола Миколайович і відразу розповідає про своє друге велике дитяче захоплення.
«Одного разу посіяли біля школи жито і овес. На Верховині жито, овес, картопля… Та, коли овес виріс знайшов я там зайчика малесенького, сірого, такого файного. Слабенький він був. Я його додому у кліточку закрив. Пішов я другого разу і спіймав косульку (серну). Така маленька, через цуцличок молочком годував. А як виросла, потягнуло її до цапика. Я їй машличка там прив’язав і пустив у лісок. А лісок був біля потічка. Скільки раз я йшов на потічок рибу ловити, коли я зазивав її, вона мала у мене ім’я, то вона виходила з лісу, а потім знову поверталася. Спіймав я і лисицю. Так вона мене у палець укусила. І тепер маю той слід на вказівному пальці, як пам’ятка від природи. Вовки деколи заходили у село, а лисиці крали курей. Коли випадав великий сніг різна звірка йшла до села. Так залюбив я природу, що захотів лісником стати», - стверджує він.
Та лікарем став, бо вижив після важкої хвороби і пообіцяв Юліану Петровичу Ясинецькому, що раз не потрапив на цвинтар, то піде «по його слідам». Тоді він і гадки не мав, що в 60-ті, працюючи в Мукачівській міській лікарні, ховатиме після важкої хвороби свого рятівника, якому ледве виповнився 61 рік.
У народній школі було вісім класів. Він пішов вчитися у п’ять років, значно скоріше від своїх однокласників. «Я у 5 років уже буквар вивчив дома із няньком. Усе читав, правда, ще й писав. Знаєте як писали? Була така табличка і гріфлик. Гріфлик був, як олівець – твердий. А потім на тій дощечці без лінійки я писав, видряпував на ній букви. З тією табличкою писав десь 2 роки, поки не відшліфував почерк. Перо своє я вже взяв пізніше, тоді ж і почав писати чорнилами. Я старався гарно писати і тепер у мене каліграфія залишилася», - мовить з посмішкою.
У 1936/37 рр. поступив до Мукачівської руської реальної гімназії. На той час йому було 10 років. Батько влаштував сина до інтернату, в якому проживали ті гімназисти, які не мали помешкання у місті. Суворий інтернатський режим запам»ятав на все життя. «Тут була кімнатка для першого класу, другого-четвертого, а старші також мали свою кімнатку. Кожен мав свою тумбочку, книжки. В інтернаті ми готувалися до уроків , тут ми також спали. Суворий режим був. Коли приходили з уроків, дві години відпочивали, потім училися. Коли підготували уроки, було спрашіваніє. Вчитель, який був керівником у учня, мав великі права. Якщо ти не навчився, то мав зігнутися файнинько, щоб дістати руками пальці ніг і тоді він тоненьким прутиком раз тебе хльопнув, якщо ти заплакав - ще два рази. І лупив до тих пір, поки не перестав плакати».
У роки війни їхню гімназію перевели до Сваляви, а коли знову повернулися, то вона стала угорською. Тож руську перевели у приміщення, де в радянські часи знаходилася «стара» трикотажна фабрика. «Там я ще доучував угорську мову. Мукачівські хлопці мову знали, а мені пощастило, що учитель, який мене вчив, знав лише угорську, а я російську. Ті гамани сміялися з нас, та він їх штампував, а мені допомагав. Так я кінець-кінцем написав твір з угорької, дякуючи в тому числі і знанню латини», - посміхається, згадуючи про це.
У червні 1945 року закінчив гімназію і отримав атестат, у якому було записано, що може поступати у вищий навчальний заклад. Тож документи подав до Ужгородського університету, який був відкритий у жовтні 1945 році і першим ректором, якого був колишній вчитель історії Мукачівської гімназії, його вчитель, Степан Добош. Філологи, історики, біологи та 66 медиків стали першими студентами університету, що тільки-но відчинив двері для своїх вихованців. Для медиків ще були піврічні підготочі курси. А інших відразу зараховували. Вчилися вони в старих приміщеннях, де раніше була гімназія. Добош сказав: «мукачівських треба». Із Мукачева поступило 10 чоловік. Серед них Петро Попдякуник, майбутній директор медичного училища у Виноградові, Ольга Гаталяк, стала лікарем і працювала на кафедрі мікробіології, доцентом Ужгородського університету, Іван Сопко, майбутній акушер-гінеколог у Мукачеві, інші студенти, для яких Мукачівська гімназія дала путівку у самостійне життя.
Поступили вони в університет при ректорові Степанові Добошу, але він незабаром виїхав до Словаччини. Новий ректор Аркадій Михайлович Курішко, майор у відставці, учасник Великої Вітчизняної війни, сам хімік-органік, запам’ятався Миколі Миколайовичу тим, що… дуже не любив медиків. Говорив, що медики, окрім аспірину, нічим не можуть лікувати. «Я в той час працював на кафедрі анатомії, зав. кафедрою тоді була Катерина Абакумівна Карнацька, чудесна жіночка. Розумна і співчутлива до студентів».
Коли одного разу побачивши, що Микола працює на кафедрі і одночасно навчається, ректор чи то жартома, чи направду пригрозив студенту, що екзамен він у нього не здасть, студент не опустив руки. Він ще більше почав учитися. З раннього ранку вставав і зубрив органічну хімію. Замовив через Віктора Горзова ( голова профкому, сокурсник) поштою з Москви підручник і… зубрив, зубрив, зубрив. Ні одного заняття не пропустив. А після занять йшов працювати на кафедру. На екзамені з «органіки» попри те, що з 66 студентів здало іспит 15, він був серед тих п’ятнадцяти. Та чи міг він не здати. Батька, який викладав російську літературу в Підгорянах (мікрорайон в Мукачеві), звільнили з роботи. «Щоб викладати російську літературу недостатньо знати Достоєвського, Толстого, Чехова. Потрібно знати і Маяковського», - сказали йому. Дуже важкі часи переживала сім’я Крилових в той час.
Самого ректора після таких іспитів викликали до обкому партії, «як ви учите? » Та й після цього студенти ходили до нього здавати іспити по 3-4 рази. А одному товаришу він так і сказав: «Іди до Крилова нехай тебе научить».
В університеті, як ми уже знаємо, здібного хлопця не залишили. Його направили на Іршавщину, у Довге. На території колишнього маєтку графа Телекі був розташований санаторій на 100 ліжок хворих на костний туберкульоз та лікарня. Тут йому пощастило з головнм лікарем, який став першим учителем лікарської справи. Герман Голдштейн, гарний фахівець, чуйна людина він сприяв професійному становленню вчорашнього випускника медичного факультету Ужгородського державного університету, розвитку його організаторських здібностей.
«Печатку у суботу на рецепти головний лікар не бив, а довіряв по суботам це мені робити. Він мав вихідний у суботу, а я казав, що буду мати у неділю вихідний. І так ми поділилися», - щиро розповідає про деякі традиції, з якими тут познайомився. Сам Герман Ігнатович пізніше виїхав до Ізраїлю і став там головним лікарем лікарні на 1200 ліжок, а Микола Миколайович Крилов був направлений у 1961 році обласним відділом охорони здоров’я до Мукачева, де став наймолодшим керівником фтізіатричного ( туберкульозного) відділення на 65 ліжок.
60-ті - це часи подальшого професійного зростання, утвердження власного авторитету, як серед молодих, так і серед досвідчених за віком та фахом колег-лікарів та мешканців міста. Недарма його обирають головою профспілкового комітету, доводилося очолювати і партійну організацію лікарні. Професійна діяльність і громадські обов’язки формували характер, вчили відповідальності перед колективом та пацієнтами, для яких він часто був останньою надією. Матеріальна база уже давно потребувала серйозного покращення і доводилося використовувати усілякі методи, щоб зрушити ситуацію з місця. Коли до лікарні завітав з візитом міністр охорони здоров’я, відомий хірург, уролог Платон Шупик, головний лікар Самул Бергман хотів це використати, щоб добитися будівництва нового пологового будинку. Пішли вони разом з міністром у роддом, а там одна циганочка лається, лається на угорській мові, та так, на чому світ стоїть. «Платон Лукич питає, що вона говорить, я відповідаю: вона радянську владу хвалить за турботу про людей. Адже вона до цього ніколи не народжувала в пологовому будинку. На що головний лікар мені й каже: який ви молодець, такий дослівний переклад зробили», - так переказує він про події, після яких з Києва прийшла вказівка про вивченя можливості будівництва пологового будинку.
У 1970 році Микола Крилов очолює Мукачівську міську лікарню, змінивши на цій посаді Самуіла Ісаковича Бергмана, який протягом 24 років був її головним лікарем.
Власне 70-ті – початок 80-х років були часом, коли завдячуючи державній підтримці, міській владі, ентузіазму мукачівців, а особливо колективу лікарні і їхньому керівнику було побудовано новий корпус пологового будинку, проведено капітальну реконструкцію міської поліклініки, побудовано новий п’ятиповерховий терапевтичний корпус з багатьма відділеннями, далі ще один п’ятиповерховий корпус з урологічним, онкологічним, фізіотерапевтичним та іншими відділеннями… Так, це був час великого будівництва, час, коли бурхливими темпами йшло формування нової матеріально-технічної бази лікарні, подальшого зростання авторитету мукачівьких лікарів. За заслуги перед державою та народом головного лікаря Миколу Крилова було нагороджено орденом Знак Пошани (1976 рік). Напевно це були якраз ті часи, про які він говорить: «Я ранком ішов на роботу – діти ще спали. Я приходив з роботи – вони уже спали».
Діти це радість, діти це турбота і хвилювання. Разом з дружиною Оленою Андріївною, колишньою випускницею Мукачівської семінарії, вони виховали трьох дітей , двоє з яких пішли стопами батька. І хоч мають вони уже давно своїх дітей, всерівно батьківське серце, переживає, щоб їхня доля була щасливою, щоб онуки приносили тільки радість. Згадує слова свого батька, почуті в дитинстві і пронесені через все життя: «Учись мой сын и легче, и яснее державный труд ты будешь познавать».
Любить малювати, його картини виставляються в міській картинній галереї. Є вони і вприватних колекціях мукачівців. Це дає йому привід пошуткувати: «Дехто має одну мою картину. А дехто і більше. Образчик попобзирають, але не згадають, що то робота дідикова».
Невисокий, худорлявий, з веселими очима і теплою посмішкою Микола Миколайович для кожного може знайти потрібне слово, підтримати бесіду, як у колі поважних ровесників, так і молоді, яка любить послухати спогади та поради «дідика», як сам він часто себе називає. І, звичайно, колишній багаторічний головний лікар, а нині Почесний громадянин Мукачева, член таких поважних громадських об’єднань, як Рада Почесних громадян та Клуб старійшин, знаходить сили і час, щоб відвідати чисельні презентації нових відділень Мукачівської ЦРЛ, сучасного високоякісного обладнання та порадіти гарним умовам, які тут створюються для працівників та пацієнтів. Це також добрі традиції, біля витоків яких стояв і він, колись молодий, але амбітний головний лікар Микола Крилов, який тішиться успіхами своїх наступників, пишається ними. Про таких людей говорять і будуть говорити їхні справи. І сьогодні, і завтра, і зажди.
