Галина Михайлівна часто подорожує, зустрічається з різними аудиторіями. Намагається донести до серця українців філософію слова та мислення. За перебування на Міжгірщині мала зустрічі з учнями Міжгірських ЗОШ №1 та СЗОШ ім. А. Волошина, студентами та викладачами медичного коледжу, прихожанами Петро-Павлівського православного храму смт. Міжгір’я, провела урок з учнями церковної школи, а також разом з дітьми чотирьох церковних шкіл взяла участь у поїздці по святинях Хустсько-Виноградівської єпархії.

 

Гостя з Київщини поділилася своїми враженнями від перебування на Міжгірщині.

 

— Галино Михайлівно, за розмови ви назвали Закарпаття земним раєм, та й бачу наше Міжгір’я вас зачарувало…

 

— Це справді так. Загалом із Закарпаттям у мене пов’язано багато приємних спогадів. Цей земний рай відкрився для мене ще в далекому дитинстві, колискою якого було місто над Ужем. Як дочка військового я мала нагоду кілька років жити в Ужгороді. Зараз я приїжджаю сюди, щоб сіяти зернятка красномовства — науки риторики, якою займаюся понад 20 років. Мене іноді запитують, невже в Україні, мову якої світ визнав наймелодійнішою, відчувається дефіцит красномовства? Скажу вам впевнено — так. Сила слова дивовижна. Словом можна підтримати людину, вивести її зі стану зневіри, морально вбити. Володіти цим унікальним інструментом і вчить риторика.

 

Я непогано знаю Україну, Європу (побувала в 22 країнах), але, повірте, таких відчуттів, як на Закарпатті, так гостро і яскраво не переживала. Тут живуть чудові люди, з особливою духовно-моральною культурою. Тут панують гостинність, щирість, відкритість у спілкуванні, яких так бракує в цей нелегкий час недовіри і черствості.

 

За кілька днів перебування на Міжгірщині я познайомилася з багатьма людьми, знайшла нових друзів, які обійняли мене своєю дружньою любов’ю, зачарували стосунками між собою. За спілкування з ними я зрозуміла, що у них не згасає любов до Бога, до рідного краю, України загалом. Вони несуть на своїх плечах важкий хрест глобалізації з усіма її соціальними наслідками: безробіття, безгрошів’я, недоступність якісної освіти та медицини… Але вони вміють жити щасливим серцем у важких обставинах не забувають Бога, а він не залишає цей благословенний край Своєї милості і незчисленних щедрот.

 

— Які зустрічі вам найбільше запам’яталися?

 

— Незабутні всі. Чи це спілкування з учнями, чи педагогами, чи парафіянами з різним світоглядом… Кожна зустріч цікава по-своєму, спонукає до роздумів над складнощами життя.

 

Тут, на Міжгірщині, мене вразили відносини влади і церкви. Я мала нагоду, і за це вдячна Богу, через отця Євгенія Добру познайомитися з двома Василями — головою райдержадміністрації Василем Щуром та в.о.селищного голови Василем Юриком. Скажу відверто, мене до глибини душі вразили ці напрочуд доступні до громади молоді за віком керівники краю. Вони підтримують стосунки з церквою, сприяють у її розбудові і, що найголовне, допомагають священикам у духовному розвитку підростаючого покоління. Для поїздки по святинях Закарпаття організували 6 автобусів одночасно, особисто проводжали діток, а впродовж дня голова РДА Василь Щур у телефонному режимі цікавився нашими паломницькими справами.

 

Звичайно, неперевершені враження залишилися від спілкування з о. Євгенієм Доброю, його родиною. Цей скромний настоятель багато робить для розбудови святої обителі, де він ревно трудиться во славу Господа. Його шанують і люблять вірники за добре і щире серце, відданість церкві та Богу. В спілкуванні з о. Євгенієм я зрозуміла, що він занепокоєний духовним занепадом молодого покоління загалом, майбутнім нашої держави. Не секрет, що діти нерідко живуть у віртуальному світі, заполонені комп’ютерами та Інтернетом. І вартий уваги намір священика створити благодійний дитячий фонд при Божому храмі і таким чином переконувати дітей у тому, що існує інше життя, реальне, без прикрас. Вони повинні знати, що в сиротинцях живуть знедолені діти, будинках перестарілих — залишені своїми нащадками батьки, вони повинні навчитися розрізняти добро від зла, а для цього — брати участь у благодійних акціях.

 

— Галино Михайлівно, за перебування на Міжгірщині ви виявили бажання супроводжувати наших діток по монастирях Закарпаття. Ви відвідали чимало святинь не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Які ваші враження від нашої паломницької поїздки?

 

— За Божої помочі, покровительства Божої Матері я відвідала багато монастирів. І хочу сказати, що будь-яка зустріч із святинею залишає незабутні, трепетно-благоговійні спогади в душі віруючого паломника. У моєму духовному житті такі зустрічі стали вершинами “раю серця”. У Римі я побувала на чуді із чудес — Святих Сходах, по яких чотири рази ступали святі стопи Господа Ісуса Христа. В Італії у м.Барі приклонилася до святих мощей Миколи-Чудотворця. У Франції була учасницею Люрдських процесій — духовно-релігійного дійства, яке об’єднує тисячі віруючих різних конфесій у єдиному пориванні до неба. У Єрусалимі була свідком великого дива — сходження благодатного вогню, відвідала Храм Гроба Господнього і ще багато інших закордонних святинь, не кажучи вже про ті, які знаходяться в Україні.

 

Не менше вражень залишилося й від паломництва за благодаттю по святинях Закарпаття. Я дякую Богу, що в оточенні понад 130 верховинських діток, батьків, священиків — о. Євгенія Добри, о. Василія Ігната, о. Василія Добоша, о. Володимира Бітляна я почула цікаві історії про життя ісповідника Закарпаття Преподобного Алексія Карпаторуського та святого Іови, отримала благословення їх мощами, дякую за подаровані миті духовної та тілесної благодаті, які ніколи не зітруться з моєї вдячної пам’яті.

 

— Зв’язки з нашим краєм підтримуватимете й надалі?

 

— Сподіваюся, що так. Проситиму в милосердного Бога натхнення, палітру сонячно-веселкових фарб, аби спробувати в своїй черговій книжці змалювати хоча б приблизний словесний портрет цього казково-чарівного краю, передати душевну красу людей, з якими мені судилося зустрічатися, які проживають у цій мальовничій місцині. До того ж, як на громадських засадах проректора Всеукраїнського народного університету ім. Сковороди, маю намір за підтримки ініціативних людей створити філію цієї громадської організації на Закарпатті, можливо, навіть у Міжгір’ї. А тому й кажу: “До нових зустрічей, любі міжгірці”.