Дуже сумна новина - на 85-му році життя відійшов у вічність народний художник України Іван Васильович Бровді.
Непересічний митець та людина з великої літери. Почесний громадянин Мукачева, лауреат міської мистецької премії ім. О.Духновича, член Національної спілки художників, Народний художник України...
Але головне, що залишив нам у спадок закарпатський Майстер - це його чудові роботи, які прикрашають багато українських міст. А ще спогади - кожен хто зустрічався з ним, заряджався при розмові особливою енергією. Був закоханий у Закарпаття і людей, які тут живуть.
Народився на Виноградівщині, навчався в Ужгороді, мешкав у Берегові, а потім з дружиною оселився в Мукачеві, де прожив більш ніж півстоліття. Саме це місто для нього стало найріднішим. Саме тут встановлені найвідоміші його твори.
"Пересічному закарпатцю знаменитого скульптора представляти не треба — кожен, хто був у Мукачеві, бачив його Кирила та Мефодія на центральній площі. Ну, а кожен киянин та й загалом українець, приїжджаючи в Києво-Печерську лавру, може побачити там копію мукачівського пам'ятника святим братам, до речі, поблизу монумента Кирилу та Мефодію у Лаврі похований блаженнійший митрополит Володимир.
Інші візитівки Бровді, за якими його впізнають туристи, що приїжджають на Закарпаття — це пам'ятник мукачівському сажотрусу Берті-бачі та найбільша дерев'яна скульптура в країні на березі Синевира — пам'ятник Сині та Виру. Ну а люди, обізнані із Закарпатською школою живопису, серед сотень упізнають самобутні картини Бровді — учня корифеїв Бокшая, Коцки, Манайла та Контратовича". (Укрінформ)
“Моє життя – прецікава штука. Якби Бог дав змогу вибрати ще одне, вибрав би це саме і нічого би не змінив”, - не раз казав Іван Бровді.
Мукачево.net зібрало уривки розмов з митцем різних років. Вічная та світлая пам'ять Майстру.
"Як все починалося..."
"Все почалося із самого дитинства. Ми знаємо, як діти обирають собі професію: мріють стати лікарями, вчителями, музикантами…Але все це, як правило, виходить випадково.
Коли люди дорослішають, їхній світогляд кардинально змінюється, і вони починають реально оцінювати свої можливості. На мою думку, вибір моєї професії був зумовлений двома факторами.
Я народився в маленькому селі Онок Виноградівського району. Там за радянської влади функціонували шахти з видобутку каоліну – білої глини. Повинен відмітити, що оноківський каолін був надзвичайно високої якості, з якого, навіть, виготовляли фарфор під час правління угорців на Закарпатті. Це м’яка гірська порода, тому я дуже полюбляв вирізати з нього різні фігурки в дитинстві. Це захоплення, мабуть, і переросло в становлення мене як скульптора. Думаю, що це був перший такий впливовий чинник. По-друге, коли я навчався у школі, до нас був направлений заступником директора художник–професіонал з Харкова – Білоус. Свого часу він закінчував Харківський художній інститут. Через це, навчаючись в школі, я мав можливість бачити як працює справжній митець.
Тому, споглядаючи на своє дитинство, я виділяю ці два чинники, які вплинули на вибір мого майбутнього роду занять". (Мукачево.net, 2013 рік)
"Якби відняти спогади про дитинство, – посміхається Іван Васильович, – я став би порожній, нічого в мистецтві у мене не вийшло б. Адже дві невід’ємні речі є в кожної людини – майбутнє і спогади. Це і своєрідні квіти, і два молоти, під ударами яких маємо напружуватися, не спати, діяти не час від часу, а щомиті, змушувати свою душу трудитися «день і ніч», як говорив поет Микола Заболоцький. Щоправда, поки молодий – то більше барвисто мрієш, а на схилі літ, коли в основному грієшся біля гарячої печі, єдиною цінністю є деколи змога оглянутися назад і не засоромитися колишніми вчинками, або й гордо розправити від згадок свої груди і далі йти в путь, осібний для кожного чоловіка. «Старий не той, хто зовнішньо старий, а хто всередині втомився», – писав я колись, облюбувавши жанр афоризмів. Так і є. Дехто в тридцять уже невимовно старий, а бенгальський поет Рабіндранат Тагор і у вісімдесят літ написав пристрасну «Поему про любов», яка змушувала хвилюватися незліченні молоді серця…" (Газета ФЕСТ, 2013 рік)
— З якого часу мистецтво годувало вас?
— До нашого училища на танці присунула компанія. Шестеро. Я, другокурсник, був у новенькому костюмі. Пошив його з відрізу полотна, який єврей дав мені за те, що скопіював для нього картину Кашшая. З ними я побився, і мій перший костюм розірвали мало не навпіл. Завуч звелів фізруку видати Бровді новий спортивний костюм, бо «він захищав честь училища».
Сестра працювала зоотехніком на фермі й замовила мені таблички з детальним описом корів. Я мусив зобразити назви і опис порід на табличках — буро-карпатська, угорська, холмогорська… Було складно, бо художніх фарб не мав, у колгоспі — лише промислові. Мені за це дали міх пшениці. Як приніс його додому, мама сказала: «Но, Йванку, не журюся я з тобов…» (Укрінформ)
"Мій шлях художника почався із обласних пленерів, я працював на пленерах під керівництвом Бокшая, Коцки, Контратовича, Глюка, Шолтеса. Це дуже було цікаво! Ми багато разів виїжджали на етюди. Бокшай любив завжди їхати на Рахівщину, це його батьківщина, він із Кобелецької Поляни. Я 11 разів був із ним на етюдах — це унікальний досвід. Мало кому так щастило."
Іван Бровді-живописець (за власним зізнанням, хотів бути саме ним) вважав себе учнем Федора Манайла і завжди згадував про нього з неабиякою теплотою.
– Чимало зустрічей мав із ним, – посміхається Іван Васильович, – на базі приємного цімборування старшого і молодшого колег, близьких за духом. Ми з дружиною Ларисою жили в Берегові, одинадцять років працювали в геологорозвідці. Я був інженером-картографом. Багато їздив, виконуючи роботи зі створення карт. А Манайло робив тоді перші свої мозаїчні роботи в камені. Нашукував я ті камінці для нього, привозив в Ужгород, часто ночував там. Вперше він і у нас в однокімнатній був заночував, але перед тим загадково пообіцяв: «Але ви до ранку спати не будете!...» Коли він заснув, ми зрозуміли суть загадкового повідомлення. Корифей хропів, як своєрідний симфонічний оркестр. Весь дім двигтів. Не спали навіть сусіди. Один сказав, що боявся насування землетрусу. Та в обласному центрі щоразу під час моїх візитів він дарував мені картину з надписом, який починався: «Дорогому милому Іванкові…» Але був щодо фаху безкомпромісний. Він входив у художню раду разом із Кашшаєм, Шолтесом, Медвецьким.
Ми мали з дружиною виконати композицію «Літаюча муза» на Будинку культури в центрі Берегова. І що ви думаєте? Маса варіантів, а вже вчетверте їх забракували. У відчаї з планшетом пішов до Манайла додому, але тут зненацька почув: «Марш вон!» Лише за кілька хвилин Федір Федорович пожалів мене і просто на вулиці сказав: «Ваші варіанти розраховані на сприйняття з близької відстані, а треба, щоб муза дивилася здалеку, летіла назустріч людям…» Ніби завісу з очей мені зняло. Все було зроблено. Досі ту композицію можна побачити в центрі на міському Будинку культури, де колись була синагога.
ФЕСТ, 2013 рік
"Кирило та Мефодій - робота мого життя"
- Пам'ятник Кирилу та Мефодію, за яким вас, здебільшого, впізнають, для вас так само знаковий? Можна сказати, що це — робота вашого життя? Що він для вас значить?
- Щодо Кирила та Мефодія можна розповідати годинами! Якби я міг ото все переповісти, що пережив, було би страшно цікаво читати — але на це тижні треба. Так, про нього можна сказати, що то — робота мого життя.
Там, де тепер Кирило та Мефодій, у Мукачеві ніколи не було порожнє місце. До того стояв Ленін, до нього – Масарик, Арпад, та хто лиш там не стояв! Тому що це — центральне місце на головній площі старовинного європейського міста. Ну, а коли Леніна зняли, а постамент лишився, усі розуміли, що там мусить бути пам'ятник. У мерії організували конкурс — було 25 проектів різних. Мені з ідеєю поміг історик Василь Ціцак, він порадив зробити Кирила і Мефодія. Я знав про них, що це святі, — більше нічого, почав читати їхні житія, ага, це болгари, брати, вони видумали кирилицю, вони йшли пішо аж до Праги, ага, вони мають босі бути, одягнуті просто, мають книгу тримати, сувій. Щось там має бути написано — “Яко же днесь, братіє, обіщаю всегда бути з вами”. Вони з нами завжди — в цьому їхній подвиг. Я зробив проект і виграв конкурс. Потім дав проект на скульптурну фабрику, мені дали розцінку. Я плачу каркаснику за каркас, прокладчику за проклад, формовнику за формовку, литійнику, сварщику — усім за роботу я плачу. Мені з тих грошей не лишається нічого, але лишаються мої роботи. І от мені калькулюють, я пам'ятаю як сьогодні: 1,4 млн грн. Балога (Віктор Балога тоді був мером Мукачева — авт). подивився на той папірець, викинув у смітник, каже, мовляв, ти що, та я за ці гроші всім у місті зарплату виплачу! Даю тобі 70 тисяч — хочеш роби, не хочеш — ні. 1,4 млн — і 70 тисяч. Я попросив тиждень на роздуми, прийшов додому подавлений — ми з Ларисою ночами не спали. І знаєте, вустами жінки часом Бог говорить, от вона каже, знаєш що, Іване, таке місце дістати — треба три життя прожити. Це не десь у скверику чи в парку, це центральна площа міста. Там маємо якісь заощадження, то докладемо, ти починай робити, а там буде видно! І я почав працювати.
Завдяки друзям робота у мене пішла: Олександр Брага дав приміщення, Федів возив матеріали, я почав ліпити. Було важко — температура була висока в цеху, а ще й зверху скляний дах — сильно пекло в голову, пожежники мені привезли такий чан і я через кожну годину роботи, як ота амфібія, пірнав — аби голову прохолодити. Кон'юнктивіт у мене почався тоді — уколи брав, словом, важко було. Але хіба хтось знає, що у танцюриста, котрий на сцені танцює, батько помер? Ото й у мене таке ж було. Я виліпив модель, вона стояла дуже довго. Балога вже став губернатором на той час, тоді з'явилося багато приватних підприємців, вони трохи скинулися на пам'ятник — з'явилися гроші, робота відновилася. А ще нас урятувало, що бронзу на пам'ятник відлили із двох Ленінів — мукачівського та берегівського.
А з постаменту, на якому Ленін стояв, я зробив Мадонну, яка біля Мукачівського греко-католицького собору стоїть.
Ой, а з берегівським Леніним був смішний випадок. Ще за радянських часів я робив музу, що летить — на фасаді будинку культури, статуя була оголена. А Леніна поставили перед будинком — якраз навпроти музи. Ленін на пам'ятнику одною рукою шапку тримав, іншу засунув в кишеню, і як встановили оголену музу на фасаді, одразу в місті з'явився анекдот, що муза ота Леніна надто хвилює, що аж він руку в кишеню поклав. Мене навіть в обком викликали через це! Ледве ми ту справу зам'яли, ну, а зрештою, я з того Леніна через роки потім Кирила й Мефодія відливав. Така от справа!
А коли було відкриття, на площу до мого пам'ятника прийшло 10 тисяч людей! Такої кількості люду Мукачево доти не бачило! Тоді був блаженнійший митрополит Володимир на відкритті, я стояв поруч із ним.
- Що ви тоді відчували?
- Задоволення. А ще — просто заспокоївся, що вже не треба переживати, що вирішено тисячу проблем навколо цього пам'ятника і він таки стоїть. А коли покривало впало, блаженнійший підійшов до мене, каже, мовляв, я вас вітаю з високохудожнім витвором... Потім пройшло кілька років — і блаженнійший захотів, аби такий самий пам'ятник був у Київській Лаврі.
На зустрічі в Києві, на яку мене спеціально викликали, він сказав мені про це. А в мене думка одразу: я ж знаю, що православні скульптуру не визнають, тільки живопис. Але змовчав про це, поставив тільки три запитання: місце, де буде стояти пам'ятник, час, за який маю все зробити і на коли повинен представити ескіз? Місце мені показали, строку дали до осені, а ескіз робити не довелося — він хотів копію мукачівського монумента. На відкритті у Лаврі сказав, що дякую Богу, що дав мені сили, здоров'я та терпіння, аби я зробив оцю роботу. Зараз блаженнійший за 20 м від пам'ятника похований. Може, він щось задумував, коли просив його там поставити... (У митця навертаються сльози на очі — авт.).
"Мукачево не проміняю на Париж та Нью-Йорк"
"Виноградівщина — це моя батьківщина, моя перша любов, там могили рідних, там у мене все", - казав Іван Бровді. Утім рідним містом для нього стало й Мукачево.
"Я не стверджую, що мій варіант найкращий. Просто я – патріот Мукачева, і для мене важливо, аби на гідному місті була встановлена достойна скульптура", - розповідав митець про мистецький конкурс на найкращий проект скульптури Святого Мартина, покровителя міста.
"Я проживаю в Мукачеві з 1973 року. Після закінчення Ужгородського училища прикладного мистецтва (1961 р.), разом з дружиною, я переїхав жити в село. Вже пізніше, я влаштувався на роботу у Виноградівську школу-інтернат, де пропрацював до нашого переїзду в Берегово. Проживаючи в Берегові, мене направили працювати інженером-картографом вищої кваліфікації в геологорозвідувальну групу. Більше одинадцяти років я складував карти з рівнем допуску СС (совершенно секретно – ред.).
На той час, в Мукачеві, Перший секретар міському партії Чулей О.Й. працював над підняттям рівня розвитку культури та мистецтва міста. І йому потрібні були спеціалісти у цій галузі. На його запрошення, до Мукачева приїхали подружжя митців Юрій та Наталія Герц. Через деякий час, Чулей О.Й. запросив і мене з дружиною переїхати працювати в Мукачево. Це був 1973 рік. Пізніше, до Мукачівської спілки художників приєднались Бурч В.В. та Кислов В., який приїхав на запрошення з Сибіру. Ось такою командою ми розпочали відродження мистецтва Мукачева, включаючи виховання нової генерації митців: Фелдеші, Мичка, Войнаровський та ін.
У мене є також декілька робіт присвячених Виноградову. Найвідоміша з них – «Ангел – охоронець» – два з половиною метрова скульптура, яка стоїть у центрі міста. У рідному селі, Онок, є бронзове Розп’яття, яке я подарував місцевій церкві.
- Багато художників прагнуть Парижа, Мілана, Нью-Йорка, а вас влаштовує маленьке Мукачево?
- Так, я нікуди не хочу. Якщо буде треба, мої роботи і так повезуть, а я чого пхатимусь? Я старомодна людина, мене трохи не влаштовує сучасне мистецтво. От Закарпатська школа живопису — вона ж пропала майже, підемо ми, останні, і її скоро не буде взагалі. Вона залишиться на рівні самодіяльного мистецтва.
Тому що всі пішли на євро! Мазати, пхати, бризкати, ногами ходити — ото тепер мистецтво! Але єдна біда: коли поставиш поляка, німця, словака, румуна та українця — ти не зрозумієш, хто із них хто, бо вони усі будуть однаковими! Мистецтво стало інтернаціональне. А наше було закарпатським!
"Про віру і життя"
"Не люблю скупчень людей, натовпів, і особливо ціную спокій, тишу. До монастиря люблю йти, коли там уже нікого немає. Стаєш сам-один під склепінням, і молишся, просиш Бога. Виходиш звідти легкий, окрилений. Нещодавно діставався до монастиря на Малій Угольці чотири години бездоріжжям. І таки доїхав. Наступного дня — туди знову, бо хотів там бути!"
"Приснився мені чудовий сон, що йду я берегом Латориці біля монастиря, і з-за гір на місто насувається величезна хвиля, яка ось-ось його затопить. І в цей момент з’явився ангел і зупинив цю хвилю...", - розповідав Іван Бровді про задум скульптурної композиції, присвячену повені 1998 року.
- Віра — це все. Для мене це так. Я з дитинства вірив у Господа Бога — у ту силу, що її так називають. А нині, коли в горах дивлюся на нічне небо, а там мільярди зірок у мільярди раз більші, ніж наша планета, коли до тої звізди треба 15 тисяч світлових років летіти, тоді я відчуваю, що у мене мізки клинить, і я перестаю про це думати. Ми — ніхто. Ми навіть не мікроби. І це треба пам'ятати. Бокшай так сказав, коли йому дали черговий орден в обкомі партії, але при цьому спитали, мовляв, Йосипе Йосиповичу, але ж ви, кажуть, до церкви ходите? Він того ордена одразу зірвав і каже: ходив і буду ходити!
- А вам що треба для щастя?
- Нічого. У мене все є.
- Мрію встигнути свого задуманого єврея з гускою зробити, ще — Андрія Ворона, героя творів мукачівського письменника Мирослава Дочинця. Не в ім'я слави, а тому що ніхто ці речі, крім мене, не зробить. Бо я їх відчув! І шкода буде, якщо вони не втіляться. А мрію я усе життя отак, поетапно. Не люблю далеко загадувати. Зате віддаюся повністю теперішньому задуму.
Але, знаєш, велику мрію одну таки маю. Я би хотів зберегти те, що я знаю. Записати усе, що пам'ятаю — Бог мені дав добру пам'ять, чітко тримаю там ціле століття, ще з 5 років, як до нас сюди руські зайшли. Та книга називалося б “Сповідь перед Господом Богом і своєю совістю”.
Ех, цікаве життя у мене було! Якби Господь Бог мені давав ще одне життя, і спитав, як хочу його прожити, я би сказав, щоб дав мені таку мамку, такого нянька, таких друзів, таку дружину, таку спеціальність — я би нічого не міняв!
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
