І досягнення вагомо заслужене. За чергову книгу “Дерево на вітрах” її автору Андрію Дурунді, з котрим познайомилися в шкільні роки завдяки райгазеті, дописуючи до неї, присуджено обласну премію Дмитра Потушняка. Вдруге, між іншим, наш земляк — виходець з високогірних Рекіт удостоюється честі бути лауреатом подібної відзнаки. Це теж мовить про талант члена Національної спілки письменників України, який нині мешкає з сім’єю в Ужгороді.

 

Андрій Ілліч спромігся вже на десять книг, кожна з яких вартує уваги шанувальника слова, читається з апетитом. Особливо шість років тому до смаку прийшлася його друкована праця “Дерево на вітрах”. Неабиякий інтерес вже викликала своєю титульною рубрикою “Роде наш красний” — темі, якій він з літераторів, бодай із закарпатських, якщо і не всіх разом узятих українських, майже першим присвячує розповідь. Дебют вдався, безумовно, коли її перевидають. Повторне видання теж ошатне, значно більше за обсягом, сягаючи 700 сторінок, і глибше за змістом, бо доповнене багатьма новими цікавими фактами, котрі не пригадалися за випуску попереднього. Саме спомини ще інших важливих подій головним чином спонукали повернутися письменника до роботи, щоб художньо-документальний роман знову вийшов у світ. А свіжі спогади надійшли на думку тим, про кого розповідь — родині Сятинів. З ними вони й поділилися з автором, який охоче знову взявся за перо, бо цей сюжет йому особливо до душі. Сімейство Сятинів, слава Богу, велике, отож, кожен згадував те, що забулося за підготовки першого твору. Тим паче, що практично кожна деталь вважалася вагомою, бо це ж життя. Натомість за шість років й сталися певні зміни, щасливі, як не прикро, переплелися і з сумними. Дехто, скажімо, народився, щоб продовжити славний рід, а дехто відійшов у вічність. На великий жаль, коли творилися обидві книги, вже не було в живих їх головного героя. Лука Васильович, небесне йому царство, відійшов у потойбічний світ на початку травня 1999 року, коли буяла квітом весна, сонце щедро пестило землю в горах теплим промінням. Коли кожній людині хочеться по-новому дихати чистим повітрям, насолоджуючись красою природи, яка пробудилася після зимового сну. Де-де, а тут у Синевирі вона особливо не збагненна у мальовничості. Жити б і милуватися навколишнім ще, а цього дуже бажала старшому Сятині не лише одна його сім’я, але й багато його друзів, знайомих, бо надзвичайно поважали і цінували передусім за скромність і порядність цю людину, але, що поробиш, вічного життя не буває. За прощання з Лукою Васильовичем дванадцять літ тому все-таки й досі не розлучає з ним нас пам’ять про нього. Він по праву заслужив як шани людської за життя, так і вдячної пам’яті після смерті.

 

Книги були б ще об’ємнішими, якщо б за їх написання жив Лука Васильович. Андрій Дурунда сам зізнається в цьому, бо за праці виникла певна проблема за пошуку матеріалу — по крупинці збиралися дані, щоб розповісти про його життя. А йому особисто було б що згадати, бо пережити довелося всякого за 85 літ. Починаючи з нелегкого дитинства, майже злиденного, бо батьки мали аж 16 дітей. Він прагнув ліпшого життя і в молодості із земляками перетинає радянський кордон у пошуку щастя. Та ба, цей намір перетворився на нещастя — довелося скуштувати сталінських таборів у Комі. А потім була війна. Спочатку бореться з фашизмом у складі Чехословацького корпусу під командуванням Людвіка Свободи, визволяючи Київ, потім стає командиром загону партизанського з’єднання. Сміливо воював, про що свідчили бойові нагороди. А відтак був мирний фронт. У рідному Синевирі на посту голови сільради докладав максимум зусиль, щоб село над Тереблею розвивалося — один за одним будуються об’єкти різного типу. Сім’я Луки Сятині теж багатодітна, з дружиною Марією Андріївною виростили одинадцятеро синів і дочок. Письменник у книгах не обійшов увагою жодного з них, у притаманному йому лагідному стилі розповідаючи їхні долі, бо варті цього. Приміром, старший Андрій, котрий вважається одним з кращих закарпатських фармацевтів, котрий допоміг безліч верховинцям за хвороб. Або Михайло — доктор фармацевтичних наук, заслужений працівник охорони здоров’я України, президент ТзОВ “Гедеон Ріхтер — Укрфарм”, автор двотомника “Історія медицини і фармації”. Він був депутатом Верховної Ради України, облради. У Михайла теж милосердне серце — ніколи не відмовляє землякам у помочі за біди. Це в них у роду записано, щоб підставляти плече іншим під час скрути. Це правило зміцнив у них у всіх особливо батько своїм прикладом за життя.

 

Андрій Дурунда за зустрічей неодноразово визнав і дякував долі, що літературна діяльність його познайомила з цією чудовою родиною. Захоплено мовив як під час наших бесід, так, до речі, і в книгах про родича Сятинів — Федора Бобонича, яким гордився весь Синевир. Він теж зазнав у давні роки поневірянь, але Божа воля його завжди оберігала від зла. Всевишній судив Федору Іллічу провести на цьому білому світі аж 102 роки і сім місяців!

 

Про те, що Сятинів щиросердечно поважають люди, засвідчують поміщені в другій книзі відгуки з різних куточків. Зокрема, з любов’ю до синевирського родоводу мовлять о.Петро, настоятель храму Іоанна Богослова Михайлівського Золотоверхого монастиря, м. Київ, Дмитро Волох, доктор фармацевтичних наук, професор, академік Міжнародної академії інформатизації, Омелян Довганич, доктор історичних наук, Дмитро Кешеля, письменник, Ірина Гармасій, журналіст та багато інших. Не сотні, а тисячі і тисячі можуть сказати добре слово про сім’ю Сятинів. Їхні навіть короткі за змістом розповіді стали б ще одним додатковим солідного ґатунку виданням.