Його знайшов для нас Кушлик, і тоді, 4 роки тому, здавалося, що це чергова авантюра. Віковий, 34-річний, центральний захисник не надто високого як для цієї позиції зросту (183 см) на стадії завершення кар’єри не виглядав надто перспективним виконавцем. Утім Чижик зумів довести, що є професіоналом найвищого рівня і може заткнути за пояс значно молодших футболістів як на тренуванні, так і на полі.
За 4 роки, проведені в «Закарпатті», Олександр Чижевський став одним із найулюбленіших капітанів команди як для уболівальників, так і для гравців. І лише останнього ігрового року віддав пов’язку Давидову. Ми раді з того, що він допоміг ужгородському ФК стати частиною української футбольної історії: саме в «Закарпатті» Чижевський встановив рекорд виступів у еліті, який триматиметься ще дуже довго. Сам рекордсмен зазначає, що перевершити його зможе хіба хтось із наступного покоління футболістів.
Треба любити ГРУ
– Ви таки змогли провести 400 матчів в еліті. Пишаєтеся своїм рекордом?
– Не те щоб. Просто приємно, що вдалося так довго грати на найвищому рівні, був корисним і зміг допомогти кільком командам у їхніх виступах.
– Як гадаєте, зможе хтось перевершити це досягнення і чи скоро це відбудеться?
– Не знаю. Немає нічого нереального, у футболі зокрема. Одні рекорди можуть простояти й 50 років, інші, котрі здаються захмарними, перевершують, на диво, легко. Гадаю, що цифру 400 матчів в українській еліті перескочать не скоро. Принаймні це не буде моє покоління старожилів. От Сергій Шищенко, котрий починав трохи пізніше за мене (у 1992), зупинився на позначці 363, хоча майже протягом усієї кар’єри грав на найвищому рівні в Україні (щоправда, із односезонним вояжем до Росії). З нинішніх футболістів ще може змагатися зі мною колега по амплуа й хороший знайомий Олег Шелаєв. У нього близько 340 матчів. Утім це треба без замін відіграти мінімум три сезони, а Олег нині в «Металісті» має серйозну конкуренцію за місце в основі. Довговічніші у футболі голкіпери: Шовковський і Горяїнов мають понад 300 ігор, але і їм уже далеко за тридцять...
– А який узагалі рецепт довголіття, принаймні у вашому випадку?
– Насамперед – здоров’я. Мені дуже пощастило, що оминали серйозні травми. Тож удавалося відігрувати по кілька сезонів без замін і серйозного простою. Не менш важливим, на мою думку, є й дотримання спортивного режиму. Я не маю шкідливих звичок, а трішки вина чи шампанського міг дозволити собі лише під час канікул у міжсезоння чи інших тривалих перерв. І третя причина – треба дуже любити ГРУ, сприймати футбол як одну з найважливіших частин свого життя, а не просто як рутинну працю!
– Рішення зав’язати остаточне? Адже дехто повертався і грав, приміром, як Олександр Когутич в чемпіонаті області…
– Ні, грати вже точно не буду. Це не пересичення футболом – просто підростає нове покоління, якому гріх не дати дорогу. В «Закарпатті» задня лінія підібралася непогана – Болохан, Малигін, Комарницький, Браїла, Хауші. Конкурувати з ними вже важко. І взагалі – це знущання з себе: витискати з організму у 40 років останні соки. Нині я сконцентрувався на тренерський роботі, яка також мені імпонує.
Зробимо все, щоб повернутися
– Ви грали ще за Союзу. Футбол за ці роки дуже змінився?
– Тодішня специфіка футболу дозволяла грати багатьом виконавцям, яким уже було 36–37. Це вже потім динаміка розвитку гри (більший акцент на фізичні кондиції й швидкість), де ставка робиться переважно на молодих, призвела до того, що після 32-х варто задумуватися про те, аби вішати бутси на гвіздок. Мені ж, вважаю, пощастило ще й тому, що мав справу з дуже хорошими тренерами. Вони не дивилися мені в паспорт, а ставили на гру через самовіддачу й професіоналізм. І я намагався не підвести.
– За яку ділянку роботи в тренерському штабі відповідаєте?
– Я обіймаю посаду старшого тренера, тобто помічника Ігоря Гамули. Щодо обов’язків, то на тренуванні це підготовка до вправ, розминка, фізичні навантаження. В ігровому процесі – наради з головним тренером щодо складу, готовності гравців тощо.
– Захисників тренуєте окремо? Які якості, на вашу думку для центрального оборонця найважливіші?
– Захисникам хіба можу підказати дещо під час тренувального процесу. Загалом центральний оборонець має передовсім читати гру. І не в зрості річ. Мені завжди легше було грати проти високих. Вони повільніші, з гіршою координацією рухів. А от проти низьких, як, приміром, Ребров чи Леоненко, було важкувато. Перший швидко працював із м’ячем, а другий був нестандартним нападником: ніхто не знав, що від нього чекати. Тому ще одна чеснота для центрбека – правильний вибір позиції.
– Як охарактеризуєте Гамулу як тренера: які в нього головні риси?
– За рік роботи з наставником відчув, що це професіонал найвищого рівня. Всі засуджують його через надмірну емоційність – а це неправильно. Він досвідчений фахівець із глибоким знанням футболу. Прикро, що не вистачило часу, аби переконати наших і не тільки шанувальників уже цього сезону, що Гамула – добротний тренер. Спершу довелося за місяць збирати команду, потім тримати удар після 5 невдалих поєдинків із сильними командами – учасниками єврокубків. Далі забракло концентрації в іграх із «Карпатами» на виїзді чи вдома з «Іллічівцем». І хоча захисту можна висловлювати якісь претензії, вважаю, що головною проблемою була позиція форварда. Фактично сподіватися могли на одного Давидова. Шкода, що Чарльз так і не зміг розкритися: все більше переконуюся, що його рівень – перша ліга. У міжсезонні прийшов Алексєєв і дуже добре показав себе на зборах. Тож сподівання на нього були великі. Але коли виходив на поле, ніби щось стримувало його, психологічно тиснуло... Як наслідок, також розчарував. Та попри те, що вилетіли, життя триває.
Намагатимемося зробити все можливе, аби повернутися до еліти.
– Вже 4 роки ви в нашому краї. Спершу як гравець, нині – як тренер. Відчуваєте себе закарпатцем?
– Звичайно. Приріс до Ужгорода. Все тут подобається – нізащо не хочу їхати! Місто європейське, люди привітні, атмосфера в клубі хороша – чого ще бажати?
– В одному з інтерв’ю ви бідкалися, що дуже мало часу залишається на сім’ю. Тепер вивільнилася якась хвилинка?
– Де там! У тренера навіть більше обов’язків, ніж у гравця! Наставник-бо відповідає, по-перше, не лише за самого себе, а й за колектив. По-друге, завжди думаєш про роботу, щодня мусиш бути в клубі. Тому часу знову бракує. Але сім’я вже якось звикла.
– Може хоч захоплення якісь з’явилися?
– Під час відпустки стежу за газоном на власному подвір’ї. Таке собі напівфутбольне захоплення: сію травичку, поливаю, кошу...
Довідка
Олександр Арсенійович Чижевський (27 травня 1971, Луцьк) — український футболіст, захисник. Рекордсмен вищої ліги України за кількістю проведених ігор — 400. Провів 1 матч за національну збірну України. Увійшов до символічної збірної «Карпат» (Львів) часів незалежності. Виступав за «Карпати» (Львів), ФК «Львів», «Шахтар» (Донецьк), «Металург» (Запоріжжя), «Таврію» (Сімферополь) , «Волинь» (Луцьк) і «Закарпаття». Вихованець ДЮСШ (Луцьк) і львівського спортінтернату. Перший тренер — Юрій Васильович Тимофєєв. Закінчив Львівський інститут фізкультури. Перший сезон у «Карпатах» (Львів) провів 1989 р. у 18-річному віці. У 1991 році разом зі львівським клубом здобув «золото» другої ліги СРСР. У 1993 та 1999 роках виходив до фіналу Кубка України, у сезоні 1997/98 став бронзовим призером чемпіонату України.
Дебют за збірну України — 15 липня 1998 у Києві проти збірної Польщі (поразка 1:2). Став першим футболістом у історії вищої ліги України, який провів понад 300 ігор. У 2004 році нагороджений Золотою відзнакою ПФЛ України за рекордну кількість матчів у чемпіонатах України. В складі «Закарпаття» виборов «мале золото» – став чемпіоном у Першій лізі.
