У самий розпал світової фінансової кризи 2008 року житель міста над Латорицею Василь Попович залишився без роботи.
Будівельна фірма, в якій тривалий час працював, не маючи замовлень, «вигнала» своїх робітників у безоплатну відпустку. Не маючи засобів до існування, чоловік став думати, як бути далі. Аж тут прочитав у газеті, що набирають бригаду будівельників для зведення багатоповерхівок у Москві. Уже за два тижні виїхав у Росію. Там разом з ним трудяться ще п’ять закарпатців. Його, як найстаршого й найдосвідченішого будівельника, призначили бригадиром.
Варто зауважити, що нашим землякам довіряють найскладнішу і найвідповідальнішу роботу й цінують їх за високий фаховий рівень. Доволі непогано вони й заробляють. Місячна зарплата сягає до півтори тисячі, а інколи й більше доларів США. Проте, як тільки приїхали в столицю Росії, мешкати доводилося в жахливих умовах, пристосованих холодних вагончиках. А вже останні три роки — у гуртожитку, де є всі необхідні умови. Все було добре до грудня минулого року. В один із передноворічних днів власник будівельної фірми в розмові з бригадиром зауважив, що на Майдані в Києві стоять люди із західних областей України, бо в них, мовляв, немає роботи і вони в такий спосіб заробляють. А фінансує це все Америка. «Дарма я пояснював росіянинові, що люди вийшли, щоби відстояти власну гідність, а ще проти корупції у владі та за євроінтеграцію, — розповідає пан Василь. – Та Аркадій (так звати власника будівельної фірми) на мене страшенно розсердився й обізвав козлом. Мої приятелі стали мене вмовляти не сперечатися з ним і не доводити своєї правоти. Він, мовляв, дає нам роботу, непоганий заробіток, то чого ж іще бажати. Однак я вперто стояв на своєму, доказуючи, що нічого кращого за демократію суспільство ще не вигадало і що альтернативи їй в нашій країні немає.
Відтоді й став на мене косо поглядати й частіше присікатися до всього. Так тривало до березня. А коли почалися кримські події, то наші дискусії стали не на жарт розпалюватися. Він твердив, що Крим був російським, там переважна більшість росіяни і це, звісно ж, справедливо, що він повертається до Росії. Тим більше, що референдум підтвердив прагнення місцевого населення стати частиною Російської Федерації. Я ж парирував йому, що Росія є гарантом безпеки України згідно з Будапештським меморандумом і не може собі дозволяти порушувати його, а до того референдум є незаконним, немає юридичної сили і не визнаний світовою спільнотою. Та тодішні наші дискусії – це ще були квіточки у порівнянні з тими ягідками, які дозріли в часи подій на Донбасі».
Не стерпівши такого «зухвальства» норовливого «хохла» і «бандери», однієї середи у травні місяці Аркадій привів на будівельний майданчик чотирьох узбеків та двох таджиків і повідомив українців, що більше їхніх послуг не потребує і що у суботу вони отримають розрахунок. Бригадир закарпатців подався на вокзал за квитками на потяг. Та все враз змінилося через два дні у п’ятницю. Післяобідньої пори власник фірми, як зазвичай, прийшов проконтролювати фронт виконаних робіт. Коли побачив як у трьох квартирах новобудови будівельники із Середньої Азії вистелили керамічну плитку, то взявся за голову. «Вася, беги на вокзал сдавать билеты! Ребята вы остаетесь!» — резюмував він. Звісно, що цією ситуацією гріх було закарпатцям не скористатися, і вони стали вимагати підвищення зарплати. Хоч і неохоче, але по сотні «зелених» росіянин змушений був додати.
«Відтоді ми майже щодня ведемо тривалі дискусії, — веде далі пан Попович. – Він розповідає мені про «безчинства» українських військових, що їх побачив по телевізору з російських телеканалів. Я ж, на щастя, маю можливість дивитися українські телепередачі, тому не пропускаю наших новин й розповідаю про «подвиги» російських найманців та сепаратистів. Він дивується моїй позиції, моїм переконанням, патріотизму. Щоправда, колишньої агресії вже не проявляє. Інколи запитує мене, що ми робитимемо, якщо вони нас з Москви «попруть». Я ж відповідаю, що добрих фахівців бракує скрізь і він з цим погоджується».
Свої патріотичні погляди мукачівський заробітчанин не боячись висловлює не тільки на будівництві, а й у супермаркеті, на базарі, в розмові з іншими росіянами. А перед самим від’їздом на Батьківщину на вулиці помітив намет, в якому збирали пожертви для Донбасу. Коли підійшов ближче, то юнак років двадцяти звернувся до нього: «Дяденька, подайте пару рублей для братской помощи дончанам и луганчанам. Там жестокая война, правительство воюет с собственным народом». Розгорілася знову неабияка дискусія, і хтозна чим би вона завершилася, якби інші закарпатці своєчасно не відтягнули свого бригадира від того намету.
Віталій Пумпинець, газета "Новини Закарпаття"
